Писательство

Альтернативний погляд на Карпатську Україну



Березень 1939р.Січовики - русини.

За охопленням дійсності щоденник  В. Гренджі – Донського  ”Щастя і горе Карпатської України”  охоплює тяглість  важливого періоду історії Закарпаття.  Щоденник вражає документальністю. Автор торкаєтьься лише тих подій і фактів, що безпосередньо потрапили в поле його зору, але й користується й сторонньою достовірною перевіреною інформацією. Будучи в епіцентри подій щодо проголошення автономії Закарпаття, він роз”їжджав по всьому краю і обмінювався інформацію з однодумцями, бачив своїми очимв, що чинить супротивник. Автор щоденника дійсно усвідомлював роль хронікера надзвичайно важливих подій і доконану необхідність її точної фіксації. Його хронологія дає змогу ознайомитися з подіями тих років, які були приховані,або подаються у сфальсифі-кованому вигляді.


Отже.

Початок  лютого 1939 року. Українські села прибрали святочний вигляд. На горбах, горах і високих верхах пломенніли вогні свободи. В усіх церквах піднесено перегукувались дзвони, щоб сповістити про велике національне свято. Перші вибори на українській землі! Це ж перший український Сойм!… Таких виборів ще не було…

Люди збирались перед школами з смолоскипами під синьо-жовтими прапорами, маніфестували, марширували селом… У вікнах горіли свічки, які своїм миготливими вогниками освіщали образи  Богородиці та Святого Миколая. Падає, сиплеться сніжок, дзвони дзвонять… Свято,правдиве свято! Завтра з самого ранку Карпатська Україна вибирає своїх законних заступників.

На другий день, 12 лютого, зрання поступила перша звістка з маленького села Воловеччини Біласовиці. Тут відбулося найперше голосування. В невеличкій громаді біля галицької границі було тільки 72 мешканці, що мали право голосу, з  того дали 70 на УНО /Українське національне об”єднання/. Село Біласовиця здобула перший Білий прапор!. Біля полудня наспівають й інші села. Жденьово за УНО -373, проти 4, Воловець 847-за,проти -18,Нижні Верецьки 875-за,проти-59.

Вибори русини виграли на всіх сто відсотків. Ніхто не сподівався, що населення краю так проголосує. Молодий партійний апарат УНО блискуче здав іспит,здали іспит і преса, і “Січ”

Поволі добігло півроку самостійного державницького життя Карпатської України. Політична ситуація помалу вияснилась, а от матеріальна була безвихідна. Не маючи власного бюджету і самостійної господарки, молода держава входила у весну. Необхідно було з чогось починати, десь придбати кошти. Був один план; увійти в контакт з українською еміграцією в Америці і позичити в неї гроші, хоч п”ять мільйонів доларів. Карпатська Україна своїм природним багатством була запорукою, що позика буде повернута вчасно з процентами. Але правду мав Федір Ревай: “… державу ще ніхто не збудував пригагідними збірками, потрібно щось певнішого”.

Хтось з урядовців подав геніальну думку, щоб звернутися до всіх українців цілого світу, щоб ті платили всенародний національний податок,бодай півпроцента річного заробітку. Існує тепер  Українська держава, то кожний українець повинен платити податок.

Не було й своїх збройних сил. Українська стрілецька громада в Канаді надіслала спортивній “Карпатській Січі” 5200 доларів на руки прем”єра Волошина для переходу Січі на військовий режим. Патріоти в Празі, Брні, Пльзні зібрали сто тисяч чеських крон, на які терміново закуплено 150 одностроїв, включно до чобіт, білизни й плащів. Багато січовиків обмундировались  і озброїлись самостійно, але більшість була беззбройна і ходила в цивільних лахах. Однак вже в березні чеський Генерал Прхала, як командувач Хустського гарнізону, за чиїмось дурним доносом, вирішив розпустити майже трьохтисячну “Карпатську Січ”

14 березня 1939 року,зранку, десь біля шостої години, почулися постріли. Чешське військо танками, та панцирниками оточили “Січову Гостинницю” та бувший готель “Корона”, який перед тим “Січ” зайняла для своїх цілей. На заклик війська здаватись, січовики почали відстрілюватись. В цей час по вулицях чехи ловили “січовиків” й збиткувалися над ними, б”ючи прикладами гвинтівок.Цю чеську вакханалію припинив сам Волошин, запропонувавши чехам такий компроміс, що їхнє військо негайне відступить від школи, а січовики складуть зброю.

Але події стрімко розвивалися. Вже увечері стало відомо; слов”янська держава, триєдина Чехословацька республіка розпалася, бо словаки проголосили самостійність Словаччини. Карпатська Україна залишилась як голий патик у плоті – ні сюди, ні туди. Саме в цьому й полягає трагедії Карпатської України, що якраз тоді коли було здобуто автономні права, Чехословаччина розпалася.

Мало хто знає, але Гренджа- Донський твердить, що був свідком, коли Волошин по телефону просив уряд королівської Румунії про переговори, щоб уряд Румунії забезпечив військову оборону кордонів перед угорською агресією, але за які-небудь дві години румуни повідомили-”Берлін забороняє їм мішатися до тієї справи”… Після цього пополудні 15 березня Волошин виголосив самостійність Карпатської України. Правда в тривалість цієї “самостійності ніхто вже не вірив.

Цієї ж днини від головного коменданта угорської армії прибув капітан,який передав Волошину листа з вимогою…”Пане професоре, віддайте країну!” Міністр оборони Степан Клочурак зразу оголосив мобілізацію всіх бувших воїнів до сорока років. До Хуста прибували люди і відразу ж сотня за сотнею вирушали на південний кордон. Семінаристи, студенти масами вступали добровільно боронити республіку і билися як леви. Оборонців угорські гонвейди не брали в полон, по варварські мучили, відрізували носи,вуха,зв”язували до купи і вкидали в ріку Тису живими.

17 березня радіо Карпатської України все ще закликало людей до зброї, пустивши дурну звістку, що німці йдуть на поміч. Люди приходили на заклик і тут же вирушали  на фронт вздовж Тиси, але для багатьох не вистачало зброї. Не було харчів і багато з мобілізованих тинялись голодні. Із шкіл поробили тимчасові шпиталі, в яких лікарів не було…

В цей же час автономний уряд на чолі з його президентом розпався. Міністр оборони,який оголосив мобілізацію покинув Хуст ще вночі.  Хто як міг – рятував свою власну шкіру, а міністр іменований шефом генерального штабу січовий полковник Сергій Єфремів теж  ще вночі покинув свою армію на пропаще, хоча радіо до останньої хвилини закликало краян до збройного виступу…

Згідно Міжнародного Права- ст.1 за воєнну сторону було визнано і Карпатську Січ і їй належали всі ті права і вигоди, що Міжнародне Право визнає регулярній армії якої-небудь іншої держави, але мадяри, що так гордо підкреслюють свою “шляхетність”  виявилися гіршими від дикунів. Мадярський генеральний штаб дав наказ: “Ані ранених, ані полонених!” І цю безоглядність гонвейди ще в тисячу разів перевершували; придумовували страшні мордування для полонених . Не ліпша доля чекала й невояків і несічовиків. Виловлювали мирне беззбройне населення й без слідства і суду мордували.

Попав під молот катувальної мадярської машини й Іван Грига з Вишніх Верецьок, активний учасник місцевої “Просвіти”. Завдяки йому було побудовано в селі прегарний Народний Дім. За його видні заслуги виборча комісія включила його кандидатом серед послів Сойму Карпатської України. Отож 15 березня, як вибраний посол Сойму, прибув на святкове відкриття Парламенту. В Хусті розпочалися бої і він, як застарий, бо мав 55-57 років,вертався додому. У Волівці, недалеко від рідного села, схватили посла Григу і кинули у в”язницю. Після пекельних тортур голова його так спухла, що не видно було очей. Криваві рани розтирали сіллю, а якийсь  Пагір з Нижніх Верецьок тиснув пальці в дверях так, що не тільки руки йому попухли, але й пальці були поламані. Крім того жандарми гасили цигари в його носу… Це була помста, за те, що був українцем, що був послом Сойму рідної землі.

Побитого, скривавленого посла вивели за село на Широке Поле під Яблуновим. вели його попід руки, бо він вже геть осліп і там застрілили. “А кат Пагір відбив голову від трупа і в поросі закривавленої землі, копав до цієї розумної,вже мертвої голови, немов до футбольного м”яча…”- писав  Василь Гренджа-Донський.

Наступила військова диктатура і найбільше вона коснулася русинів. В краї запанували батоги, кийки і “пендрики”. Майно арештованих йшло  ”на бубон”.Залишені будинки й хати йшли  на ліцитацію /аукціон/ і купували їх зайди-угорці за десяту частину їх вартості. Страшний чобіт всю країну здавив в прах. Нові хазяї в Карпатській Україні бачили свою колонію. Мов та саранча прибували мадярські адвокати,судді,графи і барони. Дешева робоча сила пригноблених і  нещасних русинів приносили небувалі прибутки панській наволочі. Ось таке нещастя прийшло в Карпатський край.

Жодного куточка не було в русинському краї, де б не панував мадярський терор.

“В Нижніх Верецьких арештованих повстанців-галичан /хоч вони й були громадянами чеської республіки/ обов”язково передавали полякам. Чи він доброволець, чи мобілізований або й сидів дома – відводили на близький кордон. Кожного,хто був запідозрений у членстві в “Січі”, хоч і тої старої – ще фізкультурної, розстрілювали на місці. Трупи замордованих лежали тижнями непохованими. До цих “трофеїв” мадярські “витязі” приходили щогодини. При відвідинах профанували, у майже голі  трупи  кидали штик-ножі “хто краще попаде” і т. п. Трупів було все менше й менше, бо вовки ,а найбільш здичавіли  собаки роздирали трупи. Кості гомілок та руки собаки рознощували та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок. / “Щастя і горе Карпатської України” Василь Гренджа- Донський/

Comments:

Please Login (or Sign Up) to leave a comment