Все посты
Писательство

Галичани- не слов”яни,а тиверці?


30 Трав. 2010

Українці  Галичини  не  слов’янського   походження

Всі знають, що до “великого переселення” народів слов’янські племена займали 300px-lwowdworzec.jpgцентрально-східну частину території сьогоднішньої Німеччини і центральну частину сьогоднішньої Польщі. Будучи втягнутими у “велике переселення” народів, слов’янські племена переселились так, що Карпати розділили їх на східних і західних слов’ян. Азбуку для західних слов’ян у 862 – 863 рр. розробили Кирил і Мефодій, яку пізніше прийняли і східні слов’яни. До цього часу про слов’ян мало що у своїх літописах згадували інші народи. Але достовірно відомо, що західні слов’яни у 623 р. об’єднались у перше слов’янське князівство Само, а в 843 р. створили першу слов’янську суверенну країну Велика Моравія. До її складу входили племена мораван, чехів, сербів, словенців, словаків, хорватів та ін.

В ХI в. київський монах Нестор (1056–1114) зібрав доступні йому відомості про племена східних слов’ян і написав літопис під назвою “Повість временних літ”,  яка починається з часів “великого переселення” народів. Так, у “Повісті временних літ” написано, що частина східних слов’ян об’єдналась навколо городища Новгород і обрала собі князем Рюрика. Друга частина східних слов’ян оселилась південніше на землях, які займав Хазарський каганат або Хазарія, яка охоплювала величезну територію. Це територія сьогодні України і Молдавії, Нижнє і Прикаспійське Поволжя та Північний Кавказ. Київ був на півночі Хазарії і мав назву Самбатас. Етнічно Хазарія була конгломератом тюркських і фінно-угорських племен. Слов’янські племена, які зайняли північну територію Хазарії, платили їй за це данину.

 

Після смерті князя Рюрика, воєвода Олег у 879 р. став регентом малолітнього Ігоря, сина Рюрика. У 885 р. він почав приєднувати під свою владу слов’янські племена, які оселились на півночі Хазарії. “Підійшовши до радимичів, Олег спитав у них: “Кому данину даєте?” Вони відповіли: “Хазарам”. І сказав їм Олег: “Не давайте хазарам, а мені давайте. І стали вони давати… Олегові по цилягу, як раніше хазарам давали”, - написав Нестор у літописі “Повість временних літ” (далі – “Повість”).

 

Оскільки варязька дружина служила і жила за рахунок грабіжницьких походів, то Олег у 907 р. зробив похід на багату Грецію. Щоб посилити у цьому поході свою дружину, Олег запросив приєднатись до цього походу племенам, які не були залежні від Київського князівства. У “Повісті” написано, що Олег запросив у цей похід на Грецію у якості союзників “і хорватів, і дулібів,  і тиверців, які є толковини”, – тобто єчужинці.

 

Повторимо, що під час “великого переселення” народів Карпати розмежували розселення слов’янських племен на західних і східних. Навіть племена хорватів Карпатами розмежувались на західних і східних. Західні хорвати були у складі Великої Моравії, де першими прийняли християнство. Тому їх було названобілими хорватами. Сьогодні білі хорвати у складі України (Закарпатська область) та Словаччині (Пряшівський край) і називають їх “русини”. Східні хорвати оселились на сході від Карпат в регіоні, який має назву Лемківщина. Він і сьогодні  входить до складу Польщі, а його жителі мають назву “русини” або “лемко-русини”.

 

Але хто ж такі тиверціяких у “Повісті” згадано разом із хорватами у якості чужинців? У статті “Тиверці” “Української радянської енциклопедії” написано: “тиверці вперше згадуються у “Повісті временних літ” поряд із східнослов’янськими племенами. Археологічними пам’ятками тиверців є численні залишки поселень і городищ на території Молдовії (Алчедарське поселення, Єкімауці та ін.”. В статті про “Алчедарське поселення” тиверців сказано, що воно існувало в VI – початку ХII ст. і знаходилось біля однойменного села Алчедара Резинського району Молдавської РСР, яке спустошили кочівники”. Про тиверське село Єкімауці написано, що воно існує по сьогодні в Резинському районі Молдавії, яке у 1-й половині Х ст. було городищем і його спалили також кочівники. Аналогічно сказано і в статті “Тиверцы” “Советской исторической энциклопедии», що “тиверці у 907 р. в якості союзників князя Олега і в 944 р. в складі військ Ігоря приймали участь в поході на Царгород… Під ударами печенігів і половців, тиверці до 12 ст. відійшли на північ і змішались з сусідніми слов’янськими племенами”.

 

Тобто, племена тиверців проживали далеченько від оселившихся на сході від Карпат східнослов’янських племен, – у теплому Причорномор’ї і сьогоднішній Молдавії, які входили до складу Хазарії. Якщо слов’янські племена за проживання у північних володіннях тюркоязичної Хазарії давали їй данину, то тиверці данину Хазарії чомусь не давали. Але хто ж цими слов’янськими племенами на півночі Хазарії були,  із якими тиверці у 12 ст. почали змішуватись, енциклопедії замовчують. 

 

Оскільки землі східних хорватів і бужан (волинян) були у складі Польщі, то в “Повісті” за 981 р. написано так: “Іде Володимир до Ляхів займати міста їх, Перемишль, Червень і інші”. Цим походом Володимир приєднав до Руської Землі частину території Польщі, на якій проживали хорвати і бужани, а також та частина тиверців, яка уже переселилась до них, тобто на північ. Але після повернення Володимира до Києва, бужани, східні хорвати та осівши поміж ними тиверці перестали йому підкорятись. Тому Володимир у 984 р. здійснив другий похід на захід, яким покорив і приєднав до Руської Землі тільки бужан(волинян), поміж якими уже оселилась частина тиверців.

 

Печеніги і половці систематично нападала на Руську Землю і  Володимиру було не до хорватів і оселившихся поміж них тиверців. Він у 984 р. здійснив похід у Хазарію, розгромив печенігів і половців, а в 989 р. зробив успішний похід на Крим. Тільки після цього Володимир у 992 р. здійснив похід на захід, про який у “Повісті” написано так: “Іде Володимир на Хорватів, прийшлось йому воювати з хорватами”. Але на захист хорватів Лемківщини виступила Польща, а тому цей похід Володимира був невдалим.

 

Таким чином і після 992 р. до Руської Землі хорвати і тиверці не входили. Про це у “Повісті” за 992 р. написано таким чином, що хорватів і тиверців, які були чужинцями для Руської Землі, просто не згадано: “Ось хто тільки говорить по-слов’янськи на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, прозвані так тому, що сиділи на Бугу, потім стали називатися волинянами. А ось інші народи, що дають данину Русі: чудь, меря, весь, муроми, черемиси, мордва, пермь, чечера, ямь, литва, зимигола, корсь, нарова-ливонці – ці говорять на своїй мові”, – написано Нестором у “Повісті”.

 

Однак Ярославу Мудрому, Великому князю Київському, у 1031 р. вдалось приєднати до Руської Землі частину польської Лемківщини, населену східними хорватами, а поміж ними і тиверцями. На займаній ними території було утворено удільне Галицьке князівство, назване так із-за городища Галич, столиці тиверців. В результаті тиверці стали галичанами. Оскільки на престол удільного князівства назначались особи із династії Рюриковичів, то Ярослав Мудрий назначив непокірним галичанам не одного, а трьох князів – Володимира, Бориса і Ростислава, синів Чернігівського князя Ігоря Святославовича. Однак тиверці-галичани не захотіли бути під владою Києва, а тому убили Володимира і Бориса, а Ростиславу удалось втекти за Карпати до білих хорватів, – тобто до русинів, які вже були у складі Угорщини.

 

Галицьке князівство перебувало у складі Руської Землі символічно. Бо систематичні напади печенігів і половців на Руську Землю спустошували і обезсилювала її, а тому Києву було не до закріплення своєї влади в Галичині. Замість того, щоб допомогти слов’янам в боротьбі з половцями і печенігами, Галицьке князівство також затіяло боротьбу проти Руської Землі і  в 1094 р. заволоділо Києвом. В результаті князь Галицький зайняв престол Землі Руської, яку історики недавно (приблизно 200 років тому) почали називати Київська Русь. Тобто, якби тиверці-галичани були слов’янами, то прийшли б на допомогу слов’янам Київської Русі і не воювали на стороні тюркоязичних половців і печенігів. 

 

У 1240 р. на територію Київської Русі вдерлися татаро-монгольські орди і заволоділи Києвом та Галицьким князівством. В результаті Галицький князь Данило Романович втік в Угорщину, де його син Лев Данилович у 1247 р. одружився на дочці короля Угорщини Бейли IV. Нагадаємо, що угро-фінські племена до переселення в Подунав’є кочували в Хазарії, а тому були давніми земляками з тиверцями. За порадою тестя-короля Угорщини Бейли IV, Лев Данилович поїхав на поклін до хана Батия з метою присягнути йому на вірність і просити собі престол Галицького князівства. Були й інші ходоки за цим престолом, але слов’янського походження. Тому хан Батий віддав перевагу тиверцю Льву Даниловичу.  

 

Велике князівство Литовське разом і Польщею прогнали татаро-монгольські орди із Руської Землі. В результаті Галицьке князівства в 1370 р. опинилось в складі Польщі як її історична окраїнна, а поляки почали тиверців називати окраїнцями. Так появилась назва нової нації – українці. Хорвати-русини польської Лемківщини своє повернення до Польщі сприйняли лояльно. В той же час тиверці-галичани боротьбу за верховенство над хорватами дещо зменшили, так як розпочали її із поляками. В результаті в Польщі виникли міжнаціональні протистояння, що привело до її ослаблення. Цим скористались Прусія, Австрія і Росія, які у 1772 р. поділили територію Польщі між собою. В результаті землі Галицького князівства опинились у складі Австрії, і галичани проявили прихильність до австрійців, але посилили конфронтацію із поляками і лемко-русинами. Їх підтримала Австрія, яка сприяла окраїнцям Галичини усвідомити себе окремою українською націю, а в 1848 р. офіційно визнала українську націю. Згодом надала Галичині статус автономного краю із столицею у Львові.

 

У 1867 р. Австрія реформувалась в Австро-Угорщину, яка 28 червня 1914 р. оголосила війну Росії. По ініціативі українських політичних діячів Галичини, Австрія сформувала із своїх українців 17 піхотних полків під назвою “Українські січові стрільці”. Більшість із них воювала на Східному фронті проти російської армії, яка наполовину була із російських українців. З перших днів війни війська Австро-Угорщина почали зазнавати нищівні поразки, чим скористались українські політичні діячі Галичини. Щоб помститись лемко-русинам за те, що вони не підтримували українців Галичини в боротьбі з поляками, українці політичні діячі Галичини переконали командування австрійськими військами, що нібито русини за походженням є росіянами. Тому  всі русини є шпигунами на користь Росії, в результаті чого війська Австро-Угорщини зазнають поразку за поразкою. В результаті у Відні було прийнято рішення всіх русинів русофільської орієнтації судити військовими польовими судами, а винесені їм смертні вироки зразу же  публічно виконувати. Було встановлено, щоб жандармерія виплачувала гонорар за кожний донос на русинів русофільської орієнтації.  

 

Після поспішних вироків русинам тільки за те, що вони русинської національності, їх будинки і майно грабувались місцевими українцями, а потім спалювались. Тюрми Львова були вщент переповнені русинами, переважно інтелігенцією. До 3 вересня 1914 р., тобто до взяття Львова руською армією, через тюрми Львова пройшло 6 тис. русинів. Багатьом із них військові польові суди не встигали винести вирок, а тому колонами відправляли їх у концентраційні табори Австрії. Тільки в перший рік війни 12 тисяч лемко-русинів таким чином було відправлено в Австрію, де вони зимували під відкритим небом, але за колючим дротом. В тому числі в горезвісному таборі “Талергоф”, розрахованому на 10 тис. в’язнів. Тільки через “Талергоф” до кінця війни пройшло майже 60 тис. лемко-русинів і російських військовополонених. Мало кому із них вдалося вижити.

 

Аналогічну акцію розправи з русинами Угорщини командування австро-угорських військ застосувало стосовно русинів Угорщини, тобто проти русинів сьогоднішньої Закарпатській області і Прешовського краю Словаччини. Це викликало обурення в інтелігенції Будапешту. У 1915 р. в Ужгороді УНІО видало календар “Місяцеслов” на 1916 р. під редакцією священика Августина Волошина. У ньому (с. 59-60) з цього приводу написано наступне. Щоб розібратись на місці, прем’єр-міністр Угорщини Тісо приїхав на Мараморошчину і побачив в центрі села Ясіня декілька віселиць. Командування австро-угорськими військами пояснило йому, що збирають сельчан, аби на їх очах повісити декількох русинів, які не відмовились виконувати наказ командування російської армії у спорудженні дзотів і окопів. Тісо спитав: “І таким чином ви хочете виховувати патріотизм і любов русинів до Угорщини?”. Зрозуміло, що прем’єр-міністр Угорщини Тісо не міг відмінити прийняте Австро-Угорщиною рішення по фізичному знищенню русинів русофільської орієнтації. Але розпорядився, щоб всі доноси на русинів спочатку провіряти на їх достовірність, а вже потім судити, та щоб смертні вироки не виконувати привселюдно.

 

А.Волошину присвоєно звання Герой України, який у молодості не випадково вороже  ставився до українських націонал-радикалів Галичини. У календарі “Місяцеслов” на 1909 р. він написав: “Ту страшу заразу українізму і радикалізму, яка в Галичині в останній час так сильно розбушувалась, яка ввела постійну боротьбу, русина відчужуючи від церкви, яка фальшиву свою правду не любов’ю, а страшною ненавистю розповсюджує, цю заразу переніс (із Галичини священик – П.Г.) Ортинський і до Америки”, - для розповсюдження серед русинської діаспори.    

                             

Щоб ослабити у війні Росію, Австро-Угорщина і Німеччина вирішили обмежити Росію територіально. Перш за все шляхом відновлення суверенної Польщі у кордонах 1772 р. В результаті лідер поляків Юзеф Пілсудський 23 жовтня 1916 р. проголосив відновлення суверенної Польщі, яку негайно визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, а потім і країни Антанти. Таким чином Німеччина та Австро-Угорщина відмовились на користь відновленої Польщі територіями, якими заволоділи із 1772 р. В результаті австрійська Галичина, а також німецька і російська частини Польщі, стали складовою суверенної Польщі. Другим і більш суттєвим зменшенням території Росії було утворення суверенної України. Для цього Відень відрядив із Львова до Києва свого громадянина М.Грушевського, який своєю активністю та фінансовою підтримкою з Відня таки зумів проголосити суверенну Українську Народну Республіку (УНР) із столицею в Києві. За це йому встановили в Києві пам’ятник, але звання Героя України не дали. 

 

Однак українські політичні діячі Галичини прийняли рішення, щоб Галичину і далі залишити у складі Австрії на правах автономної республіки та приєднати до неї українські землі Росії. Але Австрія відкинула ці домагання і українські політичні діячі 19.10.1918 р. проголосили Галичину у якості суверенної республіки під назвою Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). В результаті Польща розпочала проти українських сепаратистів війну. Оскільки сили були нерівні, “Українсько-галицька армія” (УГА) почала відступати і зупинилась у Станіславі (Івано-Франківську). Щоб відмежуватись від українських націонал-радикалів і ЗУНР, всі русинські села Галичини 5.12.1918 р. провели у селі Фльоринка на Лемківщині з’їзд, на якому проголосили “Руську Раду”, обрали священика М.Юрчакевича її головою та доручили йому приєднати Лемківщину до русинів  Угорщини, які домагались і 21.12.1918 р. домоглися автономності під назвою “Русинська Країна”, яку очолив адвокат А.Штефан із Рахова.

 

Щоб підсилити свої можливості, ЗУНР 12.01.1919 р. направила в автономну Русинську Країну підрозділи УГА, щоб приєднати до свого складу автономну Русинську Країну, але зазнала фіаско. Тому ЗУНР не оставалось іншого, як просила допомоги від Великої України під обіцянку приєднатись до неї. Умови цього приєднання були обумовлені в Попередньому договорі ЗУНР і УНР, підписаного 1 грудня 1918 р. у Фастові. 4-й пункт цього договору написано так: “Западноукраїнська Народна Республіка, у зв’язку із створеними історичними обставинами, особливими правовими інституціями, а також культурними ісоціальними відмінностями особливостей життя на своїй території і її населення, як майбутньої частини неподільної Української Народної Республіки отримує автономію…”. Тобто, державні діячу ЗУНР домоглися від України офіційного визнання, що українці Галичини повністю відрізняються від українців України.

  

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Депресняк


20 Вер. 2010

ДепресіяОсінь – пора щедра. І не лише на зібраний під час польових та садово-городніх робіт врожай. Не скупиться вона і на ряд надокучливих недуг, що мають звичку загострюватися саме восени, першість серед яких посідає депресія. Власне, депресія, яку часто звикли іменувати у відповідності до сезону: весняна, осіння, зимова, набула у світі такої популярності, що вже з початку 2010 року Всесвітня організація охорони здоров’я прирівняла її до епідемії, що поширилася на все людство.

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Україна- це не шматок землі скраю

Термін “Україна” виводиться ще з XII ст., з відомих слів літописця про те, що 1187 р. після передчасної смерті молодого князя Володимира Переяславського “плакашася по немъ вси Переяславци… о немъ же Украйна много постона”.

Слово Україна за своїм походженням є народною і широко відбилася в народних історичних піснях і думах. В. Мороз вважає, що термін Україна, ймовірно, виник ще в доновітню добу і в нашому історичному фольклорі слово “Україна” асоціюється з поняттям волі.

 

“Ім’я України – це продукт географічних і історичних обставин української землі і народу, а ідея, з якою вона якнайтісніше зв’язана, це найрідніша дитина українського світогляду”.

Писательство

ШТРАФБАТ


Штрафбати і загороджувальні загони не були винаходами Другої світової. Їх широко використовували більшовики вже в 1917–1921 роках, обґрунтовуючи це революційною необхідністю. «…Революционер, который не хочет лицемерить, не может отказаться от смертной казни, не было ни одной революции и эпохи гражданской войны, в которых бы не было расстрелов», – стверджував 1917-го вождь більшовиків Владімір Лєнін.

ВЕСТИ С ПОЛЕЙ

 

ВЕСТИ С ПОЛЕЙ

Вышел на бумаге сборник рассказов «Идеальная форма».

http://prostobook.com/product/11-910217/

 

Выходят романы из серии «Зеркало Пророка» «Габриэль» и «Виктор».

Ждут своих меценатов: «Частное лицо», «Мастера книги», «Единыйгвоздь», сборник сказок, сборник афоризмов и «Психология для чайников».  

САЙТОВЕНОК БАННЕРЕТ ПИК СЕЛЬ, СПОНСОРЫ И ВЫСОКАЯ ЛИТЕРАТУРА

 Едва я сегодня вошел на сайт «Аэлиты», как сайтовенок тут же выскочил из-за баннера.
-Привет! – радостно поздоровался он. – А я себе имя выбрал!
-Да? И какое? – спросил я, ответив приветом на привет.
-Баннерет Пик Сель. Звучит?
-Звучит.
-А ты знаешь, что такое баннерет?
-Водитель баннера?
-Дубина! Раньше такие рыцари были. Очень важные.
-Так ты теперь, значит, сэр Пик?
-Можно сказать и так.
-А что с твоей внешностью? – спросил я. Дело в том, что в прошлый раз он мне показался лохмато-рыжим, как герой мультфильма про рыжего конопатого. Сегодня же он был черным, как настоящий чертенок.
-Я решил ее сменить, - ответил он. – У меня это запросто. Сначала я хотел облачиться в доспехи, но в них я, как килька без томата, а быть баннеретом и одновременно килькой…
-Это да, - согласился я. Кстати, как ты тут устроился?
-Хорошо, но у вас тут не очень.
-Почему?
-Тихо, как в библиотеке. Ни конкурсов, ни веселья.
-Мы планируем конкурсы и даже с призами. И сейчас наш главный ищет под это дело спонсоров.
-А как он их ищет?
-Не знаю.
-Ты что никогда не искал спонсоров? – удивленно воскликнул он.
-Никогда. Я не знаю, как это делается, - признался я.
-Я тоже, - сказал он и грустно вздохнул.
-А давай поищем их вместе! – оживился он после паузы.
-Давай. А ты знаешь, как их искать?
-А чего их искать. Давай громко кричать «Спонсор, ау!», может, кто и придет.
-Давай, - согласился я, и мы принялись вопить в два голоса, несмотря на то, что было уже больше часа ночи.
К сожалению, ни один спонсор на наш зов не откликнулся. К счастью, не откликнулись соседи и теперь уже ставшая полицией милиция.
-Ладно, - сказал Пик, когда ему надоело искать спонсоров, - давай ты напишешь спонсорам, что они нам нужны. Глядишь, кто и откликнется.
-Хорошо, - согласился я.
-Обещаешь?
-Обещаю.
Ну а раз я пообещал, то выполняю: СПОНСОРЫ, АУ! ВЫ НАМ НУЖНЫ.
Теперь, когда обещание выполнено, можно вернуться к сайтовенку.
-Как ты тут, кстати, устроился? - вернулся я к своему вопросу, когда тема спонсоров была исчерпана.
-Так себе, - ответил он.
-Чего так?
-Нет у вас высокой литературы, а без нее…
-Что ты называешь высокой литературой? – перебил его я.
-Ну всяких там Львов Николаевичей.
-Льва Николаевича и бесплатно полно в каждой библиотеке. И ты думаешь, его будут у нас читать? А новые Толстые с Достоевскими как-то не объявляются. Да и вряд ли…
-Высокая литература нужна не для чтения, а для того, чтобы отдыхать в ее тени, - перебил он меня. - Тот же Лев Николаевич настолько раскидист и высок, что в его тени можно уместить целый квартал. Ваши же творения могут разве что заплести беседку. Главное, под высокую литературу не пускать литературоведов.
-Это еще почему? – удивился я.
-Потому что они начинают там стонать и благоговеть, да так громко, что сбегаются кретины со всей округи, и тогда оттуда хоть беги.
-Какие еще кретины? – не понял я.
-Ну те, которые критикуют.
-Ты наверно хотел сказать критики?
-Ну да, не каждый кретин критик, и не каждый критик кретин, - съязвил он. – К тому же я не первый называю их кретинами.
-Тут ты неправ. Хорошая рецензия…
-А ты часто читаешь рецензии? – перебил меня Пик.
-Да нет, - признался я.
-То-то и оно. И все потому, что эти кретины пишут их чертовски скучно. Вот если бы их писали весело и остроумно, чтобы смешно было аж до надрыва живота, тогда бы зачитывали до дыр вместо нулей. А так, кому они нафиг нужны, кроме других кретинов?
К своему стыду должен признать, что я не нашел, что ему ответить. На этом наш разговор закончился. Пик укатил куда-то по своим делам на баннере, а я пошел спать.
Проснувшись, я подумал, а ведь он в чем-то и прав, и такое положение дел надо справлять. Отсюда, дорогие мои читатели, у меня к вам вопрос: А вы хотели бы написать отзыв на какую-нибудь книгу «Аэлиты», да так, чтобы от хохота можно было бы надорвать живот?

Писательство

О, дух соревнований...

Человек соревнуется испокон веков. Наверное, вообще с момента своего зарождения как биологический вид, а скорее всего, даже раньше, еще будучи ничем не отличимым от животных. Ведь соревнование, конкуренция — один из наиболее эффективных инструментов естественного отбора. Выживает сильнейший, а чтобы показать себя таковым, продемонстрировать и, так сказать, зафиксировать результат, нужны соревнования.


Раньше человек соревновался в том, кто соберет больше орехов. Забьет больше добычи. Побьет больше врагов (иначе они будут соревноваться на твоих соплеменниках). Заимеет больше женщин, денег, власти, признания, популярности... Стоп! Вот мы и дошли до популярности.

Не секрет, что начинающий, никому не известный автор от популярного и признанного всеми мэтра может вовсе не отличаться по качеству производимого текста. Честно-честно. Я знаю огромное количество авторов, чьи книги, выложенные на полках больших магазинов, решительно невозможно читать. Никакие усилия редакторов, корректоров и прочих верстальщиков не способны сделать неинтересный текст интересным. И в то же время у меня в знакомых  есть авторы, чьи успехи на поприще публикаций "в бумаге" очень скромны... и чьи произведения сильны, очень и очень сильны. Есть огромное количество "бумажных девственников", кто еще не опубликован в издательствах и, скорее всего, никогда не будет опубликован (к слову, к таковым себя относит и ваш покорный слуга), но чьи тексты вызывают обоснованное приятие публикой.
Писательство

Все, что мужчины знают о женщинах ...

 Книга "Все, что мужчины знают о женщинах" американского психиатра Алана Франциса продается уже 20 лет.

Сама книга уже давно стала бестселлером.
Самое интересное, что во всех магазинах она продается упакованной в полиэтилен.
Так что почитать ее можно только после покупки.

http://img-fotki.yandex.ru/get/5818/130422193.55/0_6c52e_a11ab48c_orig

       

http://img-fotki.yandex.ru/get/5818/130422193.55/0_6c52d_b7728180_orig

Сайтовенок

 Какое-то время назад я взялся помочь с сайтом книжного магазина электронному издательству «Аэлита» ( http://aelita1981.ru/ ), где в числе прочих продаются и мои творения. До вчерашней ночи работа над сайтом была обычной работой над сайтом, но вчера ночью…
Я корректировал биографию одного из авторов издательства, когда мой старенький и оттого не справляющийся со всеми взваленными на него обязанностями ноутбук подвис, что с ним происходит довольно часто. Когда же он заработал, я увидел катающегося на баннере забавного и весьма шустрого человечка. Эта встреча стала полной неожиданностью и для него, в результате мы оба громко выкрикнули одно и то же матерное слово, после чего он юркнул за баннер, а я… У меня от увиденного нижняя челюсть перешла в настолько нижнее положение, что изо рта вытекла слюна попала на рубашку.
Конечно же, первым делом я захотел решить, что мне померещилось, но, когда я почти сумел себя в этом убедить, человечек вдруг выглянул из-за банера.
-Ты кто? – спросил его я, когда ко мне вернулся дар речи.
-А ты кто? – ответил он вопросом на вопрос.
-Системный администратор этого сайта, - представился я, хотя, разумеется, никакой я не сисадмин, а скромно помогающий издательству автор.
-Понятно, - отреагировал он, - а я здесь живу.
-Где здесь? – не понял я.
-На сайте, - ответил он.
-Это как?
-А так. Как домовые в домах.
-Так ты – электронный домовой?!! – начало до меня доходить.
-Называй меня лучше сайтовым. Или сайтовенком, так как я еще маленький.
-Хорошо, сайтовенок, а имя у тебя есть?
-У меня есть код, но это не совсем имя, - ответил он, когда я объяснил ему, что такое имя.
-И как же мне к тебе обращаться? – спросил я.
-Не знаю, - ответил он и погрустнел.
-А, может, ты дашь мне имя? – предложил он через минуту.
-Хорошо, - согласился я, но ничего стоящего мне в голову так и не пришло. Наверно, из-за удивления от нашей встречи.
Тогда я пообещал сайтовенку попросить у людей помощи в этом непростом вопросе.
Поэтому, друзья мои, я и обращаюсь к вам с просьбой помочь моему новому другу обрести прикольное, запоминающееся имя, подходящее живущему на сайте «Аэлиты» http://aelita1981.ru/ сайтовенку.

И СНОВА ПИШУТ ОБО МНЕ


ВАЛЕРИЙ МИХАЙЛОВ.
ПИСАТЕЛЬ
ДЛЯ ВЗРОСЛЫХ
 
Иметь одновременно оригинальную философскую позицию и приличные литературные способности – удел далеко не всякого сочинителя. Валерий Михайлов («Мастера книги», «Комедианты», «Путешествие за край земли», «Глава 23», «Симфония для рояля и города», «О том, кто хочет тебя убить» и другие) – автор, у которого есть и устоявшаяся позиция, и художественный стиль, и умение создавать яркие, запоминающиеся образы.
Михайлов – писатель для взрослых. Литература его – мастерская и бескомпромиссная. Он легко узнаваем: точен в определениях и не приемлет пафоса. Порой он циничен и язвителен, а иногда бывает натуралистичен до предела. Михайлов безбоязненно выходит за пределы рамок художественных условностей. Каждая его книга – новое исследование и новый ракурс. И всякий раз – будь то сюрреалистическое «Путешествие…» или псевдодетективное «Частное лицо» – это чтение запоем. Правда, далеко не каждый читатель примет концепции Михайлова: этот писатель из тех, кого можно ругать или любить, но скучать, читая Михайлова не придется.
В условиях узкой современной издательской терминологии жанр, в котором работает Михайлов, определить не просто. Что это? Турбореализм? Реализм на грани сверхъестественного? Постмодернизм? При чтении его книг неизбежно всплывают образы Пелевина, Сорокина, Мураками, Генри Миллера, Р.А.Уилсона, Булгакова, но, скорее всего, это даже не идейные аллюзии, а признак отношения Михайлова, как перечисленных писателей, к группе самобытных авторов. Впрочем, сюжеты Михайлова настолько живы и непредсказуемы, что всерьез о жанре во время чтения не задумываешься.
Каждая история Михайлова тщательно продумана, каждый главный герой проходит этапы развития и преображения – в этом традиционализм Михайлова – традиционализм в лучшем смысле слова. Ружье, висящее над камином в первом акте, непременно выстрелит в финальной сцене, вот только выстрел этот вместо того, чтобы стать привычным завершением драмы, вероятнее всего, явится риторическим началом оригинальной концепции.
Фантастическое – или, в более широком смысле, – художественное допущение использует в первую очередь не для построения оригинального сюжета, а для эффективности выражения и доказательства идеи. Порой Михайлов заставляет смеяться до слез, а иногда читаешь его с ужасом, некоторые сцены вызывают отвращение и шок (тут невольно вспоминаешь Пушкина: «Смех, жалость, ужас суть три струны нашего воображения, потрясаемые драматическим волшебством»). Однако меньше всего автор ставит перед собой цель эпатировать читателя. Основная его задача – лаконично, искренне и максимально точно и ясно пересказать историю, некогда случившуюся в воображении.
Михайлов – стильный концептуальный яркий современный автор, при всем при этом в его языке ни капли снобистской игры, свойственной нынешним маргинальным авторам: Михайлов наш до мозга костей.
Впрочем, лучше всего об авторе скажут его книги. Пересказывать их аннотации в этой статье нет смысла. Помните, как в анекдоте про Паваротти, когда его по телефону изобразил Рабинович. Просто читайте.
Александр СОЛОВЬЕВ,
редактор ЭИ "АЭЛИТА"  
Отсюда: http://aelita-news.jimdo.com/%D0%B0%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%8B/%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%B9-%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2/