Тяга к перу. Путь к званию писателя

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Християнські домисли

Домисли і містифікація


Про ці артефакти, що згадуються на сторінках Біблії,  ходить безліч легенд і чуток,аж до сих пір йдуть запеклі суперечки про те, чи можна відносити їх до розряду християнських реліквій. Втім, за їх достовірність ніхто не може поручитися.Дослідники наводять все нові й нові докази як “за”, так і “проти”, і кінця не передбачається.

Так, в Единбурзі зберігається булижник, який пов’язують з ім’ям біблійного патріарха Якова, прародителя ізраїльського народу. Як свідчить Священне Писання, одного разу Яків поклав під подушку камінь, і в ту ж ніч йому було видіння: що спускається з неба сходи, якими виходили й сходили ангели. Потім йому з’явився сам Господь Бог і передрік: “Від тебе вийде народ, через який я покажу себе світові. Я благословлю і розмножу тебе і поверну тебе в твою землю”.

Про подальшу долю Каменя Долі, як охрестили його біблійні історики, ми знаємо тільки з легенд. Одна з них свідчить, що після виходу євреїв з Єгипту звідти відбула і дочка фараона Рамзеса II, Скота. У пошуках землі обітованої вона досягла берегів Альбіону і одружилася з царем скіфів гунів. Саме від них сталося плем’я скоттов – предків сучасних шотландців (до речі, зовсім не по-європейськи войовничих і імпульсивних).

Відомо, що в 847 році шотландський король Кеннет I розпорядився помістити камінь в собор міста Скун. З тих пір він служив символічним троном монархам під час коронацій і отримав ім’я Скунскій Камінь.

У 1296 році в Шотландію вторглися англійці на чолі з Едуардом довгоногим. У числі інших трофеїв вони захопили реліквію і перевезли в Лондон.Втім, не виключено, що під час навали англійців скунські ченці сховали справжню реліквію, не допустивши, щоб вона потрапила в руки ворога, і замінили її іншим каменем.

У 1996 році британський уряд прийняв рішення повернути камінь шотландцям, з умовою, що англійці будуть запозичувати його на час коронацій. 30 листопада того ж року, в день Святого Андрія, Скунській камінь перевезли до Шотландії і в урочистій обстановці помістили в Единбурзькому замку поряд з регаліями шотландських королів.

То де ж лежить справжній Камінь Долі? В Единбурзі? Або в якомусь іншому місці Шотландії? І як перевірити справжність реліквії?

Ще більші сумніви викликає знаменита Туринська плащаниця, нібито є тим самим полотном, у яке колись Йосип Аримафейський загорнув тіло Христа.

В кінці XI століття у візантійських церквах демонструвалися вівтарні покривала, на яких виднілося зображення Христа розміром у людський зріст. Про них згадується в ряді джерел XIII століття. Знову плащаниця спливла лише в середині XIV століття у Північно-центральній Франції у тамплієрів, які оголосили себе хранителями реліквії. У 1452 році онука одного з керівників ордена, Жоффруа де Шарне, продала її сім”ї Савойських герцогів. Після того як в 1578 році столиця герцогства була перенесена в Турин, тканину помістили в спеціальний ковчег в соборі Іоанна Хрестителя, де вона знаходиться до цих пір.

У 1988 році три наукові лабораторії – Арізони (США), Оксфордського університету (Велика Британія) і Федерального політехнічного інституту в Цюріху незалежно один від одного провели вуглецевий аналіз тканини. При цьому матеріал порівнювали із зразками, що відносяться до різних історичних епох, що дозволяло з максимальною точністю підрахувати вік реліквії.

Результати досліджень приблизно співпали. Вони показали, що образ Христа на плащаниці – це робота вправного майстра. Дані розпаду радіоактивного вуглецю вказували також і на те, що дата виготовлення тканини відноситься до періоду між 1260 і 1390 роками. Виходить, що горезвісний плащ ніяк не міг належати Христу і всі домисли про це є містифікацією!

Але якщо Камінь Долі і Туринська плащаниця хоча б реальні, то з так званої Чашею Грааля все набагато складніше.

Якщо вірити переказам, кубок Грааль був виготовлений з променистого каменя, що впав на Землю з корони архангела Люцифера. Йосип Аримафейський зібрав у чашу кров розіп’ятого Христа, щоб потім зберегти її. Сторіччя потому нащадки Йосипа передали чудову посудину в абатство Гластонбері (Англія).

У різний час різні люди виряджалися на пошуки Святого Грааля (вважають, що він зберігається десь у підземеллях абатства Гластонбері). Нещодавно археологами була виявлена ​​чаша, яку прийняли за Грааль. Однак доказів цього поки немає. Крім того, малоймовірно, щоб диво-сосуд так просто дався комусь у руки. Автор містичної поеми “Бачення сера Лаунфаля” Джеймс Лоуелл пише, що Грааль взагалі невидимий для більшості людей: його здатні бачити лише посвячені. Так що поки ця “реліквія” відноситься скоріше до області міфів, ніж до області матеріальних артефактів. 

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Якщо в нас не буде героїв, то нам нав”яжуть чужих


Події у Львові на День Перемоги засвідчили, що історичні факти можуть бути ефективним предметом політичного маніпулювання і дискредитації. І причина цього надзвичайно проста-незнання історії. Це незнання дає чудову можливість для маніпуляцій нею в очах громадськості. Якби хоч трохи  людей знали, що стоїть за датою 9 травня чи іншими радянськими святами, як-би вони знали як ці  дати штучно насаджувались і конструювались, – то, очевидно, можливість реанімувати ту радянщину  була б зведена до абсолютного нуля.

На жаль, в Україні й досі побутує й активно використовується окремими політиками радянська модель історичної пам’яті, яка не має нічого спільного ні з історією, ні з пам’яттю. Яка дуже жорстоко вбивалась в голови українців і, очевидно, що сама по собі ніколи не вивітриться.В Україні про подолання наслідків тоталітарного минулого почали говорити десь із 2005 року. 

Тяга к перу. Путь к званию писателя

В традиції нашого народу – терпіти.

Якщо  навіть поверхово глянути   на нашу історію і подивитися, що з нами робили, ми переконаємося, що  керували нами різні люди, різні імперії, різні добродії, різні ощасливителі й визволителі. З нас постійно ліпили якийсь тип. А тих,котрі в цей тип не вписалися, – їх  вже давно нема. Їх просто вистріляли, повивозили,  примусили мовчати або перетворили на агентів КДБ.

 Нас століттями вчили тої терплячості. А нетерплячих людей вивезли. Нетерплячі люди були в Україні напередодні проголошення її Незалежності, коли повиходили з тюрем і концтаборів колишні в’язні. Але вони зараз або глибоко літні люди, або повмирали. А нове покоління – інше, воно виховувалося за інших обставин, його вчили мовчати. Хоча… Чи дуже бунтували люди в часи голодоморів, чи після війни? То дійсно в традиції нашого народу – терпіти.

 Тепер люди, які живуть в містах, кинулися в села, щоб виживати. Ми виживаємо. Але чи такого виживання сподівалися 20 років тому, коли всі раділи й мали гордість? В селах лишилися переважно непрацездатні люди із незначними вкрапленнями лікарів, медиків, священиків.

Ще одна страшна, на мій погляд, річ відбувається. Подивіться телебачення: всі передачі – російськомовні, пісня звучить переважно російська. Створюється враження, підозрюю, що свідомо, буцімто успішні люди — то є люди російськомовні. А україномовні — то такі селюки, які не вміють інтернетом користуватися. Бо хто в селі інтернетом зі старшого покоління користується? Бібліотеки нема, книги — дорогі. Та й не читають їх, бо нема часу — є корова, коні, город, мотика. І так все йде. І на тлі тих довгоногих глямурних красоток і красенів, званих вечірок виявляється, що ті українці — такі собі австралійські аборигени, котрі ходять зі своїми бумерангами-мотичками, а решта – “красивые, правильные люди, которые знают, как жить, умеют жить, правильно умеют жить”. Вони — успішні люди, а ти — лох. Ну то й будь лохом. То настирливо вправляється в мізки людей.

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Все буде добре


Уже третій день вулицями містечка тихесенько хазяйнувала весна.Я голосно вмикав музику і не чув її.Пив гарячу каву
біля вікна,обійнявши обіруч маленьку кружечку з написом “Лаве”,обпікся і глянув за скло.Завіконня вщерть залите
сонячним промінням,на деревах бубнявіли листочками дерева,діти весело щебетали,гойдаючись на гойдалках. І враз
стало так радісно на душі.Наче хтось перехилив величезну сонячну миску і налив її по вінця передчуттями щастя.
“Все буде добре”–настійливо свердлила свідомість думка.І вперше за останні кілька тижнів собі повірив.Тиждень
тому у фразу “все буде добре” вкладав зовсім інший зміст із зовсім іншим підтекстом.У тому варіанті “добре” озна-
чало разом з нею.Тужливо,до щему серця,нагадувало про ту гостроту почуттів,ту шалену ніжність,яка осліпила
ці почуття,тої  такої ж,як зараз,весінньої пори двадцять п’ять років тому і звела разом у  далекому забутому
Богом містечку,куди попали на роботу за направленням.”Добре” обіцяло повернення надій,із якими тоді вступали
у спільне життя.Те “добре” залишилось в пам”яті смаком поцілунків та запахом її волосся,блиском чорних очей
під час весільного дійства…Ще кілька днів тому здавалося,що без неї,без її погляду та настійливих її турбот не виживу.
Просто загину,як гине немовля,якому занадто рано перерізали пуповину.Або просто замерзну,вмру з голоду-бо нікому
буде зігріти бодай словом і нагодувати бодай обіцянкою,що завтра  обов”язково все зміниться на краще.Та чомусь,
той новий день так і не настав.
“Все буде добре”сьогодні означає,що вже не треба залежати від марних сподівань налагодити стосунки.Не буде
конфліктів,сварок,марних образ,не буде нестерпного душевного болю.Пуповина всохла,уже не треба різати по живому.
Якось переживу і виживу…..,хоч сьогодні в мене день народження,але зранку вимкнув телефони,бо не хочу щоб хтось
вітав,в підсвідомості там глибоко жевріє надія,що привітає Вона-зайде у кімнату і тихенько видихне “З днем народ-
ження!” Але Вона просто тихенько зачинила за собою двері.От тоді напевно пуповина,що з”єднувала нас в одне ціле,
що вміщала в собі всі спільні прикрощі , незгоди життя і отруту з одного організму перекачувала в інший лопнула.
Ми жили,нищили одне одного,перебуваючи поруч-але водночас не мислили життя без такого взаємоотруєння.

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Ісуса страчували, як зелота


6 Лист. 201

180px-giotto_-_scrovegni_-_-25-_-_raising_of_lazarus.jpgІсторія християнства має безліч плям.  Вікові фальсифікації і замовчування деяких епізодів життя Ісуса Христа спотворили його вчення до невпізнанності. Закінчилося йоготжиття на древі, чи ні? І в чому заключалися безспірні докази того, що Ісус не вмер і прожив досить довго..

На протязі 19 ст. у Ватикані, землі котрого розкинулись від Риму до Аскони, Болоні і Феррарі панував монархізм
середніх віків. У таємних підвалах інквізиції катували і нищили підозрюваних єретиків. Винуватців саджали на галери, або страчували. Ешафоти міских майданів не пустували жодного дня. Все нове заборонялось і відкидалось під страхом смерті. Папа заборонив навіть залізничні дороги, боячись, що люди, спілкуючись між собою у подорожі,підірвуть основи віри.    Але зміни невідворотно наступали і у 1859 році після війни між Австрією і Францією, в якій отримала поразку католицька монархія Габсбургів, значна більшість папських земель відійшла до  нової держави- Італії. Папі залишили тільки Рим з околицями. Однак вже 21 вересня 1870 року італійські війська відібрали у Церкви і ці невелички маєтки. У папи залишився тільки обнесений фортечною стіною Ватикан, де його наслідники правлять по сей час.

Незадовго до втрати Риму папа зібрав Вселенський собор ієрархів церкви, щоб посилити свою владу і кінці-кінців покласти край питанню абсолютної влади. Неприємна правда заключається у тому, що законність папської влади затвердив не апостол Петро дві тисячі років тому, а церковний Собор в Констанці на початку 15-століття, коли було три понтифіки, кожний з яких заявляв про своє вище право на престол Церкви. Фактично ж церквою управляли єпіскопи і щоб стати над всіма віруючими Папа Пій Дев»ятий пішов на хитрість і в кінці 1869 р. Було скликано Перший вселенський собор. Після двох місяців його роботи з величезними сваркам було внесено питання про безгрішність папи. Під величезним тиском тільки 49 відсотків ієрархів проголосували за цей постулат, але 18 липня 1870 року все ж було оголошено, що більшість проголосувала «за» і папа зробився безгрішним. Папа і його прибічники бажали, щоб цей постулат безгрішності захистив Ватикан від критики Біблії і нападок на віру, через  появу нових архелогічних знахідок, які розвіювали билини і підтасовані легенди про Ісуса.

У цей період з явилася звістка, що нібито Ісус жив у 45 році нашої єри. У своєму життєвому описі історик Светоній Транквил пише, що під час правління римського імператора Клавдія /41-54 рр./: «через те, що юдеї підбурювані Хрестосом постійно чинили безпорядки в Римі імператор прогнав їх з міста»/13/. От хто ж такий Хрестос і чому бунтували юдеї  достеменно до сих пір невідомо.

Гіпотеза, мов би про  розп” яття Христа існувала давно. Про неї навіть згадує Коран. Як же ж було спотворено цей факт? Згідно Євангелія, всі за виключенням учнів Ісуса, бажали його смерті. Традиційна інтерпретація Євангельських переказів трактує,що Ісуса судили перед юрбою, натовп вимагав, щоб його розп” яли. Учні не в силах його захистити жалюгідно спостерігали за жахливими катуванням свого Учителя.

Вірогідно, що розпинали Ісуса не за єресь і богохульство, а за підбурювання до непокори, про що свідчить факт, що розп”яття - це римська страта, яку виносили за політичні злочини. От же євангельські тексти намагаються щось втаїти від нас. Як відомо Ісус був розіп ятий з двома злодіями, але згідно грецького оригіналу термін «лестаї» значить- зелоти, борці за визволення Юдеї від римлян.Римляни вважали їх терористами. І той факт, що на Голгофі Ісус був між двома смертниками-зелотами, свідчить про те, що його страчували, як зелота. Те ж саме можна сказати про його учнів; у  Євангелії від Луки сказано про…»Симона, якого прозвали Зелотом». Між зелотами була і більш фанатична група вбивць, яка  прозивалася «синскрини» від назви невеличкого ножа- сика-яким вони вбивали свою жертву. Згадка про зелотів набирає  особливого змісту при змалюванні арешту Ісуса у Гефсиманському саді. Згідно Євангелії від Луки Ісус наказав своїм учням озброїтися…» продай одяг свій і купи меч». Про зелотів  у Новому Заповіті згадується і в Діяннях Апостолів, де розповідається про зустріч Павла зі священиком Яковом в Єрусалимі: »Римляни звинувачують Павла у тому,що він вів за собою чотири тисячі розбійників»,- згідно ж грецького оригіналу, Павла звинуватили, що він був на чолі чотирьох тисяч сикаріїв./31/.

Вивчення рукописів Мертвого моря дозволило  зрозуміти життя цієї громади,що люто ненавиділа владу іноземців, піклувалась про безгрішність першосвященика і царя і особливо строго дотримувалась юдейських звичаїв, традицій і законів Святого Письма. Ці рукописи були написані були тими, хто ними користувався і надзвичайно важливо, їх ніхто не цензурував і не редагував.  По всій вірогідності рукописи Мертвого моря містять оригінальні бумаги зелотів і розповідають про глибоку, на грані паталогій, ненависть до іноземного засилля та чаяння юдеїв про той час, коли з явиться месія і очолить їх у переможній боротьбі проти римлян і тоді в Юдеї встановиться істина династія першосвящеників з Давидового роду. І тут не може бути жодного сумніву, що Юдея чекала месію  зі свого Давидового роду. Саме завдяки цим рукописам стало зрозумілою роль Ісуса  і суть можливих махінацій, щодо його народження. За свідченням Євангелій Ісус по батьку був з Давидового роду, а по материнській ліні ї- з роду першосвященика Аарона, що було надзвичайно важливим для зелотів, бо ж він був нащадком двох знатних родів, царського і першосвящеників, тобто «месією» Аарона і Юдеї. Таким чином зелоти , що в якості першосвященика і царя- як месія Юдеї- Ісус поведе їх до перемоги. І саме від нього чекали, що кожен його крок буде проти римлян і при цьому він буде строго дотримуватися чистоти ритуалів, яким зелоти надавали надзвичайного значення. Ісус же вважав себе зобов язаним виконати пророцтва про прихід месії, і щоб привернути увагу натовпу він появився у Єрусалимі верхи на ослі, що не залишилося без уваги народу,який захоплено вітав його «Осана Сину Давида!»-кричали люди, в честь визнання встелюючи його дорогу своїм одягом і вітками дерев. Ісус свідомо пішов по такому шляху: загибель його була невідворотна.

Світ, в якому жив Ісус зі своїми однодумцями, був надзвичайно жорстоким  і непростим, це була епоха, коли віра визначала все; і не підходяща віра у непідходящих обставинах ставала дочасною «випадковою» смертю- або на хресті від рук римлян,або від гострого ножа сікаря. Лише дуже моленька частинка таких подій відображена у Євангеліях. Новий Заповіт так пригладили і вивернули навиворіт події того часу, що й зрозуміти неможливо, чому розп яття Ісуса навмисне позбавлено політичного контексту. Цензори послідуючих епох намагалися відірвати Ісуса і його життя від того часу, у якому він народився, жив і помер – якою б не була його кончина. І саме  цим оці цензори відділили його від юдейського контексту. Може тому сьогодні переважна більшість християн не мають жодного поняття, що Ісус ніколи ніколи не був християнином: він  був з народження юдеєм і прожив все життя, як юдей. І приблизно через покоління, а може чуть пізніше, «після воздвиження Ісуса на древо», центром юдаїзму стала равинська школа в Іавнії. У цей же час розпочинаються маніпуляції з історією життя Ісуса, в підсумку чого виникла релігія, догматом, якої став не   Бог, а Ісус.

Сучасні християнські ілюстратори дуже полюбляють зображати Ісуса із золотим волоссям, що йде разом зі своїми учнями
по просторах Древньої Юдеї. Це величезний недолік їх картин, бо того часу ще не існувало такого поняття, як Євангеліє, не кажучи вже про Новий Заповіт; в ті часи християнством ще й не пахло. І якщо навіть припустити, що зображені уТЄвангеліях події дійсно відбувалися, то все рівно Ісус зі своїми учнями користувався б  священними юдейськими книжками, адже Нового Заповіту навіть до початку другого віку ще не було, не появивя він і в кінці століття. Хотя деякі тогочасні теологи намагалися створити його. Однак не дивлячись на відчайдушні потуги богословів , християнам довелося чекати на  майже два століття на всіма визнаний текст. І така затримка ставить під глибокий сумнів догму, що кожне слово Нового Заповіту це Слово Самого Бога. От же Новий Заповіт приписано Богу групкою людей,які прагнучи влади, побажали контролювати божі прояви.

Багато сучасників вважають тексти Нового Заповіту священними істинами. Вони вірять, що це слова самого Бога, єдиний шлях до спасіння і ніяк не можуть повірити і переконатися, що ці писання треба читати, так як вони написані, бо ніякого підтексту в них нема. Адже у перші 150 літ існування християнства основним Законом залишався Старий Заповіт. Термін «Святе писання» застосовувалось тільки до книг Закону і книг Пророків-тобто до Старого Заповіту. /Ветхого Завіту/.

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Депресняк


20 Вер. 2010

ДепресіяОсінь – пора щедра. І не лише на зібраний під час польових та садово-городніх робіт врожай. Не скупиться вона і на ряд надокучливих недуг, що мають звичку загострюватися саме восени, першість серед яких посідає депресія. Власне, депресія, яку часто звикли іменувати у відповідності до сезону: весняна, осіння, зимова, набула у світі такої популярності, що вже з початку 2010 року Всесвітня організація охорони здоров’я прирівняла її до епідемії, що поширилася на все людство.

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Україна- це не шматок землі скраю

Термін “Україна” виводиться ще з XII ст., з відомих слів літописця про те, що 1187 р. після передчасної смерті молодого князя Володимира Переяславського “плакашася по немъ вси Переяславци… о немъ же Украйна много постона”.

Слово Україна за своїм походженням є народною і широко відбилася в народних історичних піснях і думах. В. Мороз вважає, що термін Україна, ймовірно, виник ще в доновітню добу і в нашому історичному фольклорі слово “Україна” асоціюється з поняттям волі.

 

“Ім’я України – це продукт географічних і історичних обставин української землі і народу, а ідея, з якою вона якнайтісніше зв’язана, це найрідніша дитина українського світогляду”.

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Волшебство намерения

Рассказ Френка Беттджера:

«В 1925 году большую часть лета я провел на ранчо Итонз Дьюд, расположенном у подножия гор Биг Хорн около города Шеридан, штат Вайоминг.
Мери Робертс Райнхарт, автор более полусотни романов и одна из самых высокооплачиваемых писательниц Америки. построила себе там летний дом. Я спросил миссис Райнхарт, как она стала писательницей. Дословно передаю то, что она сказала:

- Мне всегда казалось, что я смогу научиться писать, если только у меня на это будет время, но у меня было три сына и муж, за которыми надо было ухаживать, а также моя мать, которая в течение нескольких лет, оставалась беспомощным инвалидом. Потом, во время финансовой паники, мы потеряли все. Я оказалась по уши в долгах. И я твердо решила, что стану зарабатывать деньги беллетристикой. Так что я составила расписание, распланировав каждый час на неделю вперед. В определенное время суток днем и вечером, после того как я укладывала детей спать, а доктор Райнхарт уходил на вызовы, я садилась и писала.

Я спросил миссис Райнхарт, не переутомлялась ли она, работая по такому напряженному графику.

- Наоборот, – улыбнулась она, – у меня появился новый интерес к жизни.»

***

 Мэри Робертс Райнхарт (Rinehart, Mary Roberts; 1876-1958) - американская писательница. Она написала более 50 книг: 8 пьес (три из них шли на Бродвее), сотни рассказов, стихотворений, но наибольшую известность приобрела своими детективными произведениями. Уже первый роман «Винтовая лестница» (1908) принес ей славу. Она стала одним из первых авторов, которая привнесла в жанр юмор.