Писательство

Писательство

Слов"янське язичництво



Язичницькі Боги

Нарешті у наше життя  повертається величезна глиба  православної  культури.  І часом доводиться чути, що релігія, яка гідна  називатися  релігією, з’явилася у нас лише після прийняття  християнства - тисячу років тому. А до цього, мовляв, були хіба  що варварські, примітивні культи,  до того ж інколи пов’язані з людськими  жертвами.  Одним словом, «сутінки язичництва».

На жаль, досі немає про слов’янське язичництво просто і доступно  написаних книг. Хоча й стародавня релігія наших предків до сьогодніш-нього  дня продовжує жити в наших повсякденних звичаях.

Давайте запитаємо себе, наприклад: чому не можна вітатися за руку через поріг? Чому на весіллі розбивають тарілку? А чому, вселяючись в  новий будинок,  першим в нього впускають кота?  Звісно, дамо відповідь: на щастя. Але хіба ж це пояснення?

Язичники абсолютно не вважали себе «царями» природи, яким дозволено грабувати її як завгодно. Вони жили в природі і разом з природою і вважали, що у кожної живої істоти не менше права на життя, ніж у людини …
Чудовий острів на сьомому небі слов’яни називали «Ірієм», або «вирієм». Деякі вчені вважають, що від нього походить сучасне  слово «рай», так міцно пов’язане в нашому понятті з християнством.

Слов’яни вважали, що на будь-яке небо можна потрапити, піднявшись по Світовому Древу, яке пов’язує між собою Нижній Світ, Землю і всі дев’ять небес. На думку наших предків, древніх слов’ян, це дерево найбільш подібне  на величезний розлогий дуб.

А Землю і Небо  сприймали, як живі істоти, більше того - подружньою парою, чия любов і породила все живе на світі. Бога Неба, Отця  всього сущого, називають Сварогом. Це ім’я сягає до вікопомного древнього  слова, що означає «небо»,  а також  «щось сяюче, блискуче».  Вчені відзначають, що інше ім’я Неба було Стрибог - в перекладі на  сучасну мову «Батько-Бог». Недарма дядька по батькові на Русі  називали «стрий». Легенда розповідає, що колись Сварог подарував людям  ковальські  кліщі, навчив виплавляти мідь і залізо і встановив найперші закони, зокрема, наказав кожному чоловікові мати тільки одну дружину, а жінці - одного чоловіка.

Як же називали слов’яни велику Богиню Землі? Деякі вчені вважають, що її ім’я - Макошь. «Ма-» - зрозуміло, мати, мама. А ось «кошь»?  Давайте згадаємо: гаманець, де зберігається багатство, Кошари, куди заганяють живе багатство - овець.  «Кошовий» називається ватажок козаків, «Кошем» ще називали жереб, долю, щастя. А також і короб, великий кошик, куди складають  зібраний урожай - земні плоди, адже саме він становив багатство, долю і щастя стародавньої людини. Ось і виходить: Макошь - Загальна Мати, Господиня Життя, дарувальниця Урожаю. Одним словом - Земля.

Сидячи на затишному горбочку, порослому квітучими медоносними  травами, наш язичницький предок відчував під собою живі, теплі  коліна Матері Землі. А з висоти на нього був спрямований строгий і ласкавий погляд Неба - Отця-Бога

Бога Сонця називали Дажбогом (або, у іншій вимові, Дажбог). Це не від слова «дощ”, як іноді помилково думають, це означає – «дає Бог», «подавач всіх благ». Слов’яни вірили, що Даждьбог їздить по небу на чудовій колісниці, запряженій четвіркою білих коней золотогривих із золотими крилами. А сонячне світло походить від вогняного щита, який Даждьбог возить з собою. Вночі Даждьбог із заходу на схід вимірює нижнє небо, світячи Нижньому Світу. Двічі на добу (вранці і ввечері) він перетинає Океан-море на лодьї, запряженій водоплавними птахами – гусьми, качками, лебедями. Тому наші предки приписували особливу силу оберегам (це слово походить від дієслова «берегти», «оберігати» і позначає амулет, талісман) у вигляді качечки з головою коня. Вони вірили, що славний Бог Сонця допоможе їм, де б він не знаходився – в Денному Світі чи  в Нічному, і навіть по дорозі з одного в інший.
Ранкова і Вечірня Зорі вважалися сестрою і братом, причому Ранкова Зоря була Сонцю дружиною. Щороку, під час великого свята літнього сонцестояння (нині відомого нам як Іванів день), урочисто святкувався їхній шлюб.

Слов’яни вважали Сонце всевидячим оком, яке суворо наглядає за моральністю людей, за справедливим дотриманням законів. Мабуть недарма в усі часи злочинці очікували настання ночі, ховаючись від правосуддя – не тільки земного, а й небесного.

А священним знаком Сонця з незапам’ятних часів був …хрест!  Його, до речі, неважко побачити, якщо подивитися, примружившись, на Сонце.   Чи не тому християнський хрест,так схожий на найдавніший  язичницький символ, і прижився  настільки добре на Русі?  Іноді Сонячний Хрест обводили кружечком, як колесо сонячної колісниці. Такий  хрест що котиться називається свастикою.  Вона бувала звернена в одну або іншу сторону, залежно від того, яке Сонце хотіли зобразити - «денне» або «нічне». Між іншим, не тільки  в слов’янських легендах чаклуни,  творячи свої заклинання, ходять «посолонь» (тобто за Сонцем) або«протисолонь», залежно від того, добрим чи злим будуть  їхчари. На жаль, свастика  була  використана у фашистської символіки і у більшості людей викликає огиду тепер: бо це- фашистський знак!

Перун – слов’янський Бог Грози, Бог грому і блискавки.  Його уявляли немолодим   розгніваним чоловіком з рудою що  клубочеться бородою. Відразу відзначимо, що руда борода – неодмінна риса Бога Грози. Чи треба говорити, що вогненно-золотий колір бороди Бога Грози аж ніяк не випадковий!

Волосся ж Бога Грози уподібнювалися грозовий хмарі – чорно-срібні. Недарма статую Перуна, яка стояла колись у Києві, описано в літописі так: «Голова сєрєбряна, вус злат».
Ім’я Перуна дуже давнє. У перекладі на сучасну мову воно означає «Той, хто сильно б’є», «нищівний». Деякі вчені вбачають зв’язок імені Бога Грози з такими словами, як «перший» і «правий». Що стосується «першого», то Перун дійсно був найголовнішим Богом у язичницькому пантеоні Київської Русі і, ймовірно, старшим сином Сварога. Не позбавлене сенсу і зближення його імені з «правим».Бо ж Перуна вважали наші предки засновником морального закону і самим першим захисником Правди.

Відчайдушно гримить по нерівностях хмар мчить Перунова колісниця – ось звідки грім, ось чому він «прокочується» по небесах. Втім, на цей рахунок побутували різні думки. Ще говорили, що грім і блискавка – відлуння і відблиск ударів, якими Перун нагороджує небесного Змія, що прагне знову пограбувати Богів і людей – викрасти Сонце, худобу, земні і небесні води  А у віддалену давнину вважали, що насправді грім – це «клич любові» на святе весілля Неба із Землею: відомо ж, як добре все зростає після грози…

Третім братом Сонця і Блискавки, третім сином Неба і Землі для древніх слов’ян був Вогонь. До цих пір ми відчуваємо особливе почуття, говорячи про «вогні рідних вогнищ» – хоча у більшості з нас вдома вже  не вогнища, а газові або електричні плити.
Під час трапези Вогонь пригощали першим і найкращим шматочком.  Чи це  мандрівник, чи зовсім чужа людина, ставав «своїм», варто було йому обігрітися біля вогнища. Його захищали, як рідного. Нечиста сила не сміла наблизитися до Вогню, зате Вогонь був здатний очистити що-небудь осквернене. Вогонь був свідком клятв, і ось звідки звичай стрибати парами через багаття: вважалося, якщо хлопець і дівчина зуміють перелетіти через полум’я, не розчепивши рук, – значить, їх любові судилося довге життя. Та й саму любов чоловіка і жінки вважали подібною Вогню. Недарма ми по цю пору говоримо: «Любов спалахнула в їхніх серцях …»

Як звали Бога Вогню? Деякі вчені вважають, що західні слов’яни, які жили по південному березі Балтійського моря, називали його Радогості (Радіге). Але вирішальне слово поки не сказано. Найімовірніше найперше, ім’я Бога Вогню було настільки святе (ще б пак, адже цей Бог жив не де-небудь на сьомому небі, а безпосередньо серед людей!), через що його намагалися якомога рідше вимовляти вголос, замінювали іносказаннями. А з часом воно просто забулося …

Вище сказано, що світлий ірій вважався в древніх слов’ян джерелом всілякого життя, прабатьківщиною рослин, птахів і звірів. Були й Боги, особливо «відповідальні» за процвітання і приплід усього живого в природі, а також за збільшення роду людського, за шлюб і любов між людьми. Це – Рід і Рожаниці, що згадуються в давньоруській літературі.

Вчені давно сперечаються про те, наскільки важливу роль відводили слов’яни Богові на ім’я Рід. Деякі стверджують, що це дрібне «сімейне» Божество на зразок Домовика. Інші, навпаки, вважають Рода одним з найважливіших, верховних Богів, які брали участь у створенні Всесвіту: згідно віруванням древніх слов’ян, саме він посилає з небес на Землю душі людей, коли народжуються діти. Крім того, дослідники пропонують звернути увагу, скільки найважливіших слів походить від кореня «рід», співзвучного імені цього Бога: рідний, урожай (а що могло бути важливіше для древньої людини!), Батьківщини, природи.
Про Богиню Роженицю говорять звичайно в множині. У стародавніх рукописах про них сказано коротко, лише згадані хліб, мед і «сир» , які приносили їм у жертву. Втім, рукописи були складені діячами православ’я з метою відвернути недавніх язичників від шанування колишніх святинь, так що в них важко знайти докладні і точні описи. Через упокорення цих відомостей деякі дослідники минулих років звикли бачити в Рожениці численні, безликі Божества жіночої статі, що допомагали в різних жіночих турботах і роботах, а також при народженні дітей. Однак сучасні вчені прийшли до висновку, що Рожениць було дві: Матір і Дочка.

Рожениця-Мати зв’язувалася слов’янами з річним періодом родючості, коли дозріває, важчає, наливається врожай. Цьому цілком відповідає образ зрілого материнства: згадаємо – плодоносну Осінь художники звичайно зображують немолодою жінкою, доброю і повнотілою. Це поважна господарка будинку, мати численного сімейства. Давні слов’яни дали їй ім’я Лада, і з ним пов’язано, мабуть, не менше слів і понять, чим з Родом. Всі вони мають відношення до встановлення порядку: «ладити», «налагоджувати» і так далі…

Але сфера діяльності Лади аж ніяк не обмежується хатнім достатком.  Деякі дослідники визнають Велику Ладу матір’ю дванадцяти  місяців,  на які поділяється рік. Але ж місяці, як ми знаємо, пов’язані з дванадцятьма сузір’ями Зодіаку, які, згідно  астрологічної  науки, впливають на людську долю! …Таким чином, наприклад, Скорпіон і Стрілець - надбання нетільки закордонної (неслов’янської) культури, як ми звикли вважати. А Лада з’являється перед нами не  просто  Богинею літа, домашнього затишку і материнства, вона пов’язана ще із загальним космічним законом. Ось який «примітивний», «варварський» культ!

Була й Богиня на ім’я Леля - дочка Лади, молодша  Рожениця. Може тому дитячу колиску часто називають«люльою», а ніжне,  дбайливе  відношення  до дитини передають  словом  «леліяти».  Лелека,  нібито приносить дітей.  А саме дитя і зараз іноді називають ласкаво «Лялечка». Так і народилася слов’янська Леля - Богиня  трепетних  весняних паростків, перших квітів, юної жіночності. Слов’яни вважали, саме Леля піклується  майбутній урожай. Лелю-Весну урочисто «закликали» - запрошували в гості, виходили зустрічати її з подарунками і частуванням. А спочатку запитували дозволу в Матері Лади: чи відпустить дочку?…

Звісно, життя древньої людини далеко не завжди була легкою. Траплялися й прикрощі, і нещастя, що наводили на думку про злих надприродних істот, що стоять за ними. Адже й сьогодні подібні думки нас не минаютьть! У західних слов’ян таким втіленням зла був Чорнобог: це ім’я справді говорить саме за себе. Відомо, що його статуї були чорного кольору, з срібними вусами. Чи вірували в нього  предки  українців і білорусів достовірно не відомо. Волиняни точно знали
злу Богиню на ім’я  Мара.  Її пов’язують з темрявою, морозом і смертю.  Дійсно, її ім’я однорідне  таким словам, як «мор», «морок», «марево», « «морочити», «смерть»…

Легенди розповідають, як Мара зі злими поплічниками щоранку намагається підстерегти і погубити Сонце, але всякий раз в жаху відступає перед його променистою міццю та красою. Нарешті, солом’яне опудало, яке й досі де-не-де ще палять під час свята давньої поганської М”ясниці, в пору весняного рівнодення, належить безсумнівно Марі, Богині смерті та холоду. Кожну зиму вона ненадовго бере владу, але навіки утвердитися їй не дано: знову і знову торжествують Сонце, Життя і Весна … 

Писательство

Галичани- не слов”яни,а тиверці?


30 Трав. 2010

Українці  Галичини  не  слов’янського   походження

Всі знають, що до “великого переселення” народів слов’янські племена займали 300px-lwowdworzec.jpgцентрально-східну частину території сьогоднішньої Німеччини і центральну частину сьогоднішньої Польщі. Будучи втягнутими у “велике переселення” народів, слов’янські племена переселились так, що Карпати розділили їх на східних і західних слов’ян. Азбуку для західних слов’ян у 862 – 863 рр. розробили Кирил і Мефодій, яку пізніше прийняли і східні слов’яни. До цього часу про слов’ян мало що у своїх літописах згадували інші народи. Але достовірно відомо, що західні слов’яни у 623 р. об’єднались у перше слов’янське князівство Само, а в 843 р. створили першу слов’янську суверенну країну Велика Моравія. До її складу входили племена мораван, чехів, сербів, словенців, словаків, хорватів та ін.

В ХI в. київський монах Нестор (1056–1114) зібрав доступні йому відомості про племена східних слов’ян і написав літопис під назвою “Повість временних літ”,  яка починається з часів “великого переселення” народів. Так, у “Повісті временних літ” написано, що частина східних слов’ян об’єдналась навколо городища Новгород і обрала собі князем Рюрика. Друга частина східних слов’ян оселилась південніше на землях, які займав Хазарський каганат або Хазарія, яка охоплювала величезну територію. Це територія сьогодні України і Молдавії, Нижнє і Прикаспійське Поволжя та Північний Кавказ. Київ був на півночі Хазарії і мав назву Самбатас. Етнічно Хазарія була конгломератом тюркських і фінно-угорських племен. Слов’янські племена, які зайняли північну територію Хазарії, платили їй за це данину.

 

Після смерті князя Рюрика, воєвода Олег у 879 р. став регентом малолітнього Ігоря, сина Рюрика. У 885 р. він почав приєднувати під свою владу слов’янські племена, які оселились на півночі Хазарії. “Підійшовши до радимичів, Олег спитав у них: “Кому данину даєте?” Вони відповіли: “Хазарам”. І сказав їм Олег: “Не давайте хазарам, а мені давайте. І стали вони давати… Олегові по цилягу, як раніше хазарам давали”, - написав Нестор у літописі “Повість временних літ” (далі – “Повість”).

 

Оскільки варязька дружина служила і жила за рахунок грабіжницьких походів, то Олег у 907 р. зробив похід на багату Грецію. Щоб посилити у цьому поході свою дружину, Олег запросив приєднатись до цього походу племенам, які не були залежні від Київського князівства. У “Повісті” написано, що Олег запросив у цей похід на Грецію у якості союзників “і хорватів, і дулібів,  і тиверців, які є толковини”, – тобто єчужинці.

 

Повторимо, що під час “великого переселення” народів Карпати розмежували розселення слов’янських племен на західних і східних. Навіть племена хорватів Карпатами розмежувались на західних і східних. Західні хорвати були у складі Великої Моравії, де першими прийняли християнство. Тому їх було названобілими хорватами. Сьогодні білі хорвати у складі України (Закарпатська область) та Словаччині (Пряшівський край) і називають їх “русини”. Східні хорвати оселились на сході від Карпат в регіоні, який має назву Лемківщина. Він і сьогодні  входить до складу Польщі, а його жителі мають назву “русини” або “лемко-русини”.

 

Але хто ж такі тиверціяких у “Повісті” згадано разом із хорватами у якості чужинців? У статті “Тиверці” “Української радянської енциклопедії” написано: “тиверці вперше згадуються у “Повісті временних літ” поряд із східнослов’янськими племенами. Археологічними пам’ятками тиверців є численні залишки поселень і городищ на території Молдовії (Алчедарське поселення, Єкімауці та ін.”. В статті про “Алчедарське поселення” тиверців сказано, що воно існувало в VI – початку ХII ст. і знаходилось біля однойменного села Алчедара Резинського району Молдавської РСР, яке спустошили кочівники”. Про тиверське село Єкімауці написано, що воно існує по сьогодні в Резинському районі Молдавії, яке у 1-й половині Х ст. було городищем і його спалили також кочівники. Аналогічно сказано і в статті “Тиверцы” “Советской исторической энциклопедии», що “тиверці у 907 р. в якості союзників князя Олега і в 944 р. в складі військ Ігоря приймали участь в поході на Царгород… Під ударами печенігів і половців, тиверці до 12 ст. відійшли на північ і змішались з сусідніми слов’янськими племенами”.

 

Тобто, племена тиверців проживали далеченько від оселившихся на сході від Карпат східнослов’янських племен, – у теплому Причорномор’ї і сьогоднішній Молдавії, які входили до складу Хазарії. Якщо слов’янські племена за проживання у північних володіннях тюркоязичної Хазарії давали їй данину, то тиверці данину Хазарії чомусь не давали. Але хто ж цими слов’янськими племенами на півночі Хазарії були,  із якими тиверці у 12 ст. почали змішуватись, енциклопедії замовчують. 

 

Оскільки землі східних хорватів і бужан (волинян) були у складі Польщі, то в “Повісті” за 981 р. написано так: “Іде Володимир до Ляхів займати міста їх, Перемишль, Червень і інші”. Цим походом Володимир приєднав до Руської Землі частину території Польщі, на якій проживали хорвати і бужани, а також та частина тиверців, яка уже переселилась до них, тобто на північ. Але після повернення Володимира до Києва, бужани, східні хорвати та осівши поміж ними тиверці перестали йому підкорятись. Тому Володимир у 984 р. здійснив другий похід на захід, яким покорив і приєднав до Руської Землі тільки бужан(волинян), поміж якими уже оселилась частина тиверців.

 

Печеніги і половці систематично нападала на Руську Землю і  Володимиру було не до хорватів і оселившихся поміж них тиверців. Він у 984 р. здійснив похід у Хазарію, розгромив печенігів і половців, а в 989 р. зробив успішний похід на Крим. Тільки після цього Володимир у 992 р. здійснив похід на захід, про який у “Повісті” написано так: “Іде Володимир на Хорватів, прийшлось йому воювати з хорватами”. Але на захист хорватів Лемківщини виступила Польща, а тому цей похід Володимира був невдалим.

 

Таким чином і після 992 р. до Руської Землі хорвати і тиверці не входили. Про це у “Повісті” за 992 р. написано таким чином, що хорватів і тиверців, які були чужинцями для Руської Землі, просто не згадано: “Ось хто тільки говорить по-слов’янськи на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, прозвані так тому, що сиділи на Бугу, потім стали називатися волинянами. А ось інші народи, що дають данину Русі: чудь, меря, весь, муроми, черемиси, мордва, пермь, чечера, ямь, литва, зимигола, корсь, нарова-ливонці – ці говорять на своїй мові”, – написано Нестором у “Повісті”.

 

Однак Ярославу Мудрому, Великому князю Київському, у 1031 р. вдалось приєднати до Руської Землі частину польської Лемківщини, населену східними хорватами, а поміж ними і тиверцями. На займаній ними території було утворено удільне Галицьке князівство, назване так із-за городища Галич, столиці тиверців. В результаті тиверці стали галичанами. Оскільки на престол удільного князівства назначались особи із династії Рюриковичів, то Ярослав Мудрий назначив непокірним галичанам не одного, а трьох князів – Володимира, Бориса і Ростислава, синів Чернігівського князя Ігоря Святославовича. Однак тиверці-галичани не захотіли бути під владою Києва, а тому убили Володимира і Бориса, а Ростиславу удалось втекти за Карпати до білих хорватів, – тобто до русинів, які вже були у складі Угорщини.

 

Галицьке князівство перебувало у складі Руської Землі символічно. Бо систематичні напади печенігів і половців на Руську Землю спустошували і обезсилювала її, а тому Києву було не до закріплення своєї влади в Галичині. Замість того, щоб допомогти слов’янам в боротьбі з половцями і печенігами, Галицьке князівство також затіяло боротьбу проти Руської Землі і  в 1094 р. заволоділо Києвом. В результаті князь Галицький зайняв престол Землі Руської, яку історики недавно (приблизно 200 років тому) почали називати Київська Русь. Тобто, якби тиверці-галичани були слов’янами, то прийшли б на допомогу слов’янам Київської Русі і не воювали на стороні тюркоязичних половців і печенігів. 

 

У 1240 р. на територію Київської Русі вдерлися татаро-монгольські орди і заволоділи Києвом та Галицьким князівством. В результаті Галицький князь Данило Романович втік в Угорщину, де його син Лев Данилович у 1247 р. одружився на дочці короля Угорщини Бейли IV. Нагадаємо, що угро-фінські племена до переселення в Подунав’є кочували в Хазарії, а тому були давніми земляками з тиверцями. За порадою тестя-короля Угорщини Бейли IV, Лев Данилович поїхав на поклін до хана Батия з метою присягнути йому на вірність і просити собі престол Галицького князівства. Були й інші ходоки за цим престолом, але слов’янського походження. Тому хан Батий віддав перевагу тиверцю Льву Даниловичу.  

 

Велике князівство Литовське разом і Польщею прогнали татаро-монгольські орди із Руської Землі. В результаті Галицьке князівства в 1370 р. опинилось в складі Польщі як її історична окраїнна, а поляки почали тиверців називати окраїнцями. Так появилась назва нової нації – українці. Хорвати-русини польської Лемківщини своє повернення до Польщі сприйняли лояльно. В той же час тиверці-галичани боротьбу за верховенство над хорватами дещо зменшили, так як розпочали її із поляками. В результаті в Польщі виникли міжнаціональні протистояння, що привело до її ослаблення. Цим скористались Прусія, Австрія і Росія, які у 1772 р. поділили територію Польщі між собою. В результаті землі Галицького князівства опинились у складі Австрії, і галичани проявили прихильність до австрійців, але посилили конфронтацію із поляками і лемко-русинами. Їх підтримала Австрія, яка сприяла окраїнцям Галичини усвідомити себе окремою українською націю, а в 1848 р. офіційно визнала українську націю. Згодом надала Галичині статус автономного краю із столицею у Львові.

 

У 1867 р. Австрія реформувалась в Австро-Угорщину, яка 28 червня 1914 р. оголосила війну Росії. По ініціативі українських політичних діячів Галичини, Австрія сформувала із своїх українців 17 піхотних полків під назвою “Українські січові стрільці”. Більшість із них воювала на Східному фронті проти російської армії, яка наполовину була із російських українців. З перших днів війни війська Австро-Угорщина почали зазнавати нищівні поразки, чим скористались українські політичні діячі Галичини. Щоб помститись лемко-русинам за те, що вони не підтримували українців Галичини в боротьбі з поляками, українці політичні діячі Галичини переконали командування австрійськими військами, що нібито русини за походженням є росіянами. Тому  всі русини є шпигунами на користь Росії, в результаті чого війська Австро-Угорщини зазнають поразку за поразкою. В результаті у Відні було прийнято рішення всіх русинів русофільської орієнтації судити військовими польовими судами, а винесені їм смертні вироки зразу же  публічно виконувати. Було встановлено, щоб жандармерія виплачувала гонорар за кожний донос на русинів русофільської орієнтації.  

 

Після поспішних вироків русинам тільки за те, що вони русинської національності, їх будинки і майно грабувались місцевими українцями, а потім спалювались. Тюрми Львова були вщент переповнені русинами, переважно інтелігенцією. До 3 вересня 1914 р., тобто до взяття Львова руською армією, через тюрми Львова пройшло 6 тис. русинів. Багатьом із них військові польові суди не встигали винести вирок, а тому колонами відправляли їх у концентраційні табори Австрії. Тільки в перший рік війни 12 тисяч лемко-русинів таким чином було відправлено в Австрію, де вони зимували під відкритим небом, але за колючим дротом. В тому числі в горезвісному таборі “Талергоф”, розрахованому на 10 тис. в’язнів. Тільки через “Талергоф” до кінця війни пройшло майже 60 тис. лемко-русинів і російських військовополонених. Мало кому із них вдалося вижити.

 

Аналогічну акцію розправи з русинами Угорщини командування австро-угорських військ застосувало стосовно русинів Угорщини, тобто проти русинів сьогоднішньої Закарпатській області і Прешовського краю Словаччини. Це викликало обурення в інтелігенції Будапешту. У 1915 р. в Ужгороді УНІО видало календар “Місяцеслов” на 1916 р. під редакцією священика Августина Волошина. У ньому (с. 59-60) з цього приводу написано наступне. Щоб розібратись на місці, прем’єр-міністр Угорщини Тісо приїхав на Мараморошчину і побачив в центрі села Ясіня декілька віселиць. Командування австро-угорськими військами пояснило йому, що збирають сельчан, аби на їх очах повісити декількох русинів, які не відмовились виконувати наказ командування російської армії у спорудженні дзотів і окопів. Тісо спитав: “І таким чином ви хочете виховувати патріотизм і любов русинів до Угорщини?”. Зрозуміло, що прем’єр-міністр Угорщини Тісо не міг відмінити прийняте Австро-Угорщиною рішення по фізичному знищенню русинів русофільської орієнтації. Але розпорядився, щоб всі доноси на русинів спочатку провіряти на їх достовірність, а вже потім судити, та щоб смертні вироки не виконувати привселюдно.

 

А.Волошину присвоєно звання Герой України, який у молодості не випадково вороже  ставився до українських націонал-радикалів Галичини. У календарі “Місяцеслов” на 1909 р. він написав: “Ту страшу заразу українізму і радикалізму, яка в Галичині в останній час так сильно розбушувалась, яка ввела постійну боротьбу, русина відчужуючи від церкви, яка фальшиву свою правду не любов’ю, а страшною ненавистю розповсюджує, цю заразу переніс (із Галичини священик – П.Г.) Ортинський і до Америки”, - для розповсюдження серед русинської діаспори.    

                             

Щоб ослабити у війні Росію, Австро-Угорщина і Німеччина вирішили обмежити Росію територіально. Перш за все шляхом відновлення суверенної Польщі у кордонах 1772 р. В результаті лідер поляків Юзеф Пілсудський 23 жовтня 1916 р. проголосив відновлення суверенної Польщі, яку негайно визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, а потім і країни Антанти. Таким чином Німеччина та Австро-Угорщина відмовились на користь відновленої Польщі територіями, якими заволоділи із 1772 р. В результаті австрійська Галичина, а також німецька і російська частини Польщі, стали складовою суверенної Польщі. Другим і більш суттєвим зменшенням території Росії було утворення суверенної України. Для цього Відень відрядив із Львова до Києва свого громадянина М.Грушевського, який своєю активністю та фінансовою підтримкою з Відня таки зумів проголосити суверенну Українську Народну Республіку (УНР) із столицею в Києві. За це йому встановили в Києві пам’ятник, але звання Героя України не дали. 

 

Однак українські політичні діячі Галичини прийняли рішення, щоб Галичину і далі залишити у складі Австрії на правах автономної республіки та приєднати до неї українські землі Росії. Але Австрія відкинула ці домагання і українські політичні діячі 19.10.1918 р. проголосили Галичину у якості суверенної республіки під назвою Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). В результаті Польща розпочала проти українських сепаратистів війну. Оскільки сили були нерівні, “Українсько-галицька армія” (УГА) почала відступати і зупинилась у Станіславі (Івано-Франківську). Щоб відмежуватись від українських націонал-радикалів і ЗУНР, всі русинські села Галичини 5.12.1918 р. провели у селі Фльоринка на Лемківщині з’їзд, на якому проголосили “Руську Раду”, обрали священика М.Юрчакевича її головою та доручили йому приєднати Лемківщину до русинів  Угорщини, які домагались і 21.12.1918 р. домоглися автономності під назвою “Русинська Країна”, яку очолив адвокат А.Штефан із Рахова.

 

Щоб підсилити свої можливості, ЗУНР 12.01.1919 р. направила в автономну Русинську Країну підрозділи УГА, щоб приєднати до свого складу автономну Русинську Країну, але зазнала фіаско. Тому ЗУНР не оставалось іншого, як просила допомоги від Великої України під обіцянку приєднатись до неї. Умови цього приєднання були обумовлені в Попередньому договорі ЗУНР і УНР, підписаного 1 грудня 1918 р. у Фастові. 4-й пункт цього договору написано так: “Западноукраїнська Народна Республіка, у зв’язку із створеними історичними обставинами, особливими правовими інституціями, а також культурними ісоціальними відмінностями особливостей життя на своїй території і її населення, як майбутньої частини неподільної Української Народної Республіки отримує автономію…”. Тобто, державні діячу ЗУНР домоглися від України офіційного визнання, що українці Галичини повністю відрізняються від українців України.

  

Писательство

ШТРАФБАТ


Штрафбати і загороджувальні загони не були винаходами Другої світової. Їх широко використовували більшовики вже в 1917–1921 роках, обґрунтовуючи це революційною необхідністю. «…Революционер, который не хочет лицемерить, не может отказаться от смертной казни, не было ни одной революции и эпохи гражданской войны, в которых бы не было расстрелов», – стверджував 1917-го вождь більшовиків Владімір Лєнін.

Писательство

О, дух соревнований...

Человек соревнуется испокон веков. Наверное, вообще с момента своего зарождения как биологический вид, а скорее всего, даже раньше, еще будучи ничем не отличимым от животных. Ведь соревнование, конкуренция — один из наиболее эффективных инструментов естественного отбора. Выживает сильнейший, а чтобы показать себя таковым, продемонстрировать и, так сказать, зафиксировать результат, нужны соревнования.


Раньше человек соревновался в том, кто соберет больше орехов. Забьет больше добычи. Побьет больше врагов (иначе они будут соревноваться на твоих соплеменниках). Заимеет больше женщин, денег, власти, признания, популярности... Стоп! Вот мы и дошли до популярности.

Не секрет, что начинающий, никому не известный автор от популярного и признанного всеми мэтра может вовсе не отличаться по качеству производимого текста. Честно-честно. Я знаю огромное количество авторов, чьи книги, выложенные на полках больших магазинов, решительно невозможно читать. Никакие усилия редакторов, корректоров и прочих верстальщиков не способны сделать неинтересный текст интересным. И в то же время у меня в знакомых  есть авторы, чьи успехи на поприще публикаций "в бумаге" очень скромны... и чьи произведения сильны, очень и очень сильны. Есть огромное количество "бумажных девственников", кто еще не опубликован в издательствах и, скорее всего, никогда не будет опубликован (к слову, к таковым себя относит и ваш покорный слуга), но чьи тексты вызывают обоснованное приятие публикой.
Писательство

Все, что мужчины знают о женщинах ...

 Книга "Все, что мужчины знают о женщинах" американского психиатра Алана Франциса продается уже 20 лет.

Сама книга уже давно стала бестселлером.
Самое интересное, что во всех магазинах она продается упакованной в полиэтилен.
Так что почитать ее можно только после покупки.

http://img-fotki.yandex.ru/get/5818/130422193.55/0_6c52e_a11ab48c_orig

       

http://img-fotki.yandex.ru/get/5818/130422193.55/0_6c52d_b7728180_orig
Писательство

Истину глаголит...

Сочинение 7-летнего Тараса по теме «Кем я хочу стать, когда я буду большим»

Я хочу стать программистом, когда выросту большим, потому что это классная работа и простая. Поэтому в наше время столько программистов и все время становится больше. Программистам не нужно ходить в школу, им нужно учиться читать на компьютерном языке, чтобы они могли с компьютером разговаривать. Думаю, что они должны уметь читать тоже, чтобы знать, в чем дело, когда все напереполох.

Программисты должны быть смелыми, чтобы не пугаться, когда все перепуталось так, что никто не разберет, или если придется разговаривать на английском языке по-иностранному, чтобы знать, что надо делать. У программистов должно быть хорошее зрение, чтобы видеть сквозь одежду и чтобы не бояться секретарш, потому что с ними приходится работать.

Еще мне нравится зарплата, которую программисты получают. Они получают столько денег, что не успевают их все тратить. Это происходит потому, что все считают работу программиста трудной, кроме программистов, которые знают, как это просто.

Нет ничего такого, что бы мне не понравилось, кроме того что девочкам нравятся программисты и все хотят выйти за них замуж, и поэтому женщин надо гнать, чтобы не мешали работать.

Надеюсь, что у меня нет аллергии на офисную пыль, потому что на нашу собаку у меня аллергия. Если у меня будет аллергия на офисную пыль, программиста из меня не получится и придется искать настоящую работу.

Писательство

Инструментарий: Начало произведения

Начало книги — это ее, можно сказать, лицо. То, по чему читатель встречает произведение. Провожать его он может по чему угодно (обычно по общему впечатлению от книги), но вот встречает, как ни удивительно, по первым нескольким строкам. Именно поэтому лично у меня начало еще ни разу не было таким, каким я его  написал сразу же после команды begin (кто изучал Turbo Pascal — поймет).

В этой заметке я не буду рассказывать, как надо. Я расскажу, как не надо.

1) Начинайте с начала. Очень сложно начинать с точки, которая на деле где-нибудь в середине книги, а то и ближе к концу. Как бы вы ни хотели показать динамику, сделать флешбек, помните — читатель не обязан пробираться потом назад по запутанной сюжетной истории. То есть он это может сделать, но под ручку с очень опытным автором, за плечами которого не одна и не две уже написанных остросюжетных книги.

2) Не начинайте с "разлепите мне веки". Дурным тоном является начинать рассказ с того, как главный герой проснулся. Или очнулся. Это Большой Резиновый Штамп, выдающий неумение автора завязать сюжет без великолепного "внезапно" (с).

3) Не перегружайте начало именами и деталями. Не выливайте сразу же на голову читателю безмерное количество имен и географических названий. Да-да, мы все очень хотим сразу же и как можно быстрее поделиться с читателем свежепридуманным миром со всеми его королевствами, героями и магическими орденами, но в большинстве случаев это не работает. Вернее, работает в другую сторону — читатель закрывает книгу (браузер, читалку — нужное подчеркнуть) и берется за ту, которая начинается в более щадящем к мозгу режиме.

4) Начинайте с действия или описания ситуации. Не надо размышлений, длительных вступительных слов и вообще тягомотины. Читатель, чего доброго, подумает, что вся книга написана в таком ключе. И какое бы яркое и увлекательное зрелище не было бы дальше, он уйдет. Поймите, современный читатель (в основном, предпочитающий электронные издания) не сидит в кинотеатре, и оплаченного билета на сеанс у него в кармане нет.

Ну и в заключение — эталон неправильного подхода. В конкурсе на лучшее начало книги Bulwer-Lytton Fiction Contest 2011 победила первая строка из книги преподавательницы из Висконсина Сью Фондри:

Разум Шерил вращался как лопасти ветряной турбины, разрубая её похожие на воробьёв мысли на кровавые кусочки, которые падали вниз, формируя растущую груду забытых воспоминаний.

Начинайте же! :)


Писательство

Инструментарий: Сны

Начну категорично.

Никогда не отмахивайтесь от своего потаенного, подсознательного. Квинтэссенцией его, очевидно, являются ваши сны. Когда вы спите — мозг продолжает работать, анализировать информацию, укладывать ее по полочкам, архивировать и оптимизировать. Что получается в итоге, не суть важно. Главное, что в процессе зазиповывания и сортировки ваших дневных воспоминаний, этот самый черепушечный орган на выхлопе выдает сумасшедший источник вдохновения — сны.

"Особый вид" родился именно из сна. Обычного сна, в меру живенького, но вместе с тем — довольно мутного. Признаться, я бы и забыл про него уже к обеду (вообще, здоровый человек с нормальным сном и не должен помнить сновидений, но меня здоровым назвать сложно). Но вот тебе, запомнил. И не поленился сразу же с утра, еще до завтрака записать основные мотивы, гулявшие ночью в голове.

Подробности под катом...

Писательство

А кто как сочиняет?

 Делимся сокровенным. Как к вам приходят сюжеты ваших произведений. Вот один из уважаемых здесь людей сказал мне, что как будто прокручивает в голове видео. Я не умею строить сюжет сразу, набрасывать план, а на каждом его повороте мне как будто открывается один отрезок-продолжение, как будто сдергивается пелена.

Некоторым темы рассказов снятся.

А как у вас?