Криваві жнива у Карпатах

Криваві жнива у КарпатахPosted on 07.04.2012 | Залишити коментар | Редагувати      1 Vote

Криваві жнива у Карпатах

На мою електронну пошту поступив лист-реагування на повість «Курінний Ярема». У повідомлені внук прикарпатського сотенного УПА Яреми виклав спогади свого діда про його бойові шляхи в лавах УПА на землях Прикарпаття, починаючи з 1943 року по 1949 рік. Події відбувалися в околицях Космача.

Під горою Ґрегіт

В Завоєволах, на південному Сході височіє гора Ґрегіт. Саме під нею у 1943 році  й було пристановище повстанців. Підніжжям гори снував озброєний люд  в одностроях всіх країн, учасників кривавої затяжної війни- мадярських, радянських, німецьких, польських, румунських, чеських…. В чеській уніформі повстанці нагадували американських офіцерів,бо солдатська форма відрізнялася від генеральської лише погонами; один  матеріал, одинаковий покрій.

Писательство

НАЙБІЛЬШ ЗАПЛУТАНА ПРОБЛЕМА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ЗВІЛЬНЕННЯ ПІВДЕННОГО СХОДУ ВІД УКРАЇНЦІВ - НАЙБІЛЬШ ЗАПЛУТАНА ПРОБЛЕМА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Мало кому відомо, що кримські греки, щоб не бути депортованими на материкову Україну ховалися по лісах, приймали іслам і навіть починали бунти, придушувані військами Суворова ... Дійшло до того, що митрополит Ігнатій, який заснував Маріуполь, прокляв його жителів.

Детальніше » 

Писательство

ЗНЕДОЛЕНІ ПОВСТАНЦІ

Під час служби у лавах Радянської Армії у 1976 році мені трапилося зустріти в Печорі, що на крайній Півночі "старожителя"-зека, земляка із Західної України. У бесідах  довгими до безкінечності  північними ночами розповідав він мені про своє непросте життя-буття колишнього січовика УПА , а потім арештанта ҐУЛАҐу.

 Тоді у таборах ГУЛАГу була їх тьма-тьмуща. Потрапили вони у табори після того, як більшовики вивезли масово села. Тут, на Печорі в основному сиділи ті, хто безпосередньо приймав участь у бойових діях проти частин Радянської Армії.

Писательство

ЩОДЕННИК КОМІСАРА РУДНЄВА

ЩОДЕННИК КОМІСАРА РУДНЄВА

За радянських часів взаємовідносини між комісаром Руднєвим і командиром з'єднання С. А. Ковпаком малювалися як дружні та безхмарні. Тим часом це не зовсім так, і в щоденнику комісара, який він вів для себе, можна зустріти досить критичні випади на адресу Сидора Артемовича. Як стверджували в статті «Сто днів звитяги», присвяченої Карпатському рейду, А. Кентій та В. Лозицький, напругу у взаєминах між Ковпаком та Руднєвим можна пояснити наступним. Ковпак був типовим представником партизанських «батьків» типу козацьких отаманів. Руднєв ж був людиною воєнного виховання, носієм порядку, організованості та дисципліни, кристально чистим у побутовому плані нелегкого партизанського життя...

Детальніше » 

Писательство

Тому й названо той куток села - Грем"яче


Цей давній, прадавній хрест пережив, перевікував не одне покоління немовицьких полісян.
Вріс він у землю посеред села. Стояв на розвилці доріг, геть на голому місці.І звідкіля б не дули пронизливі поліські вітри - розгонисто разючі взимку чи палючі в літню спеку терпким духом зіпрілого на жарі полину й чебрецю, на їхньому шляху ставав вказівником пам"ятної сільської події - кам"яний хрест. 
Писательство

Святе Писання переглядалося кілька разів, перш ніж було прийнято

Існує поширений забобон, щохристиянство виникло з вчення Ісуса. В ісламі вважається,те, що проповідувалосяі розповсюджувалося Ісусом, було лише істинною давньою формою іудаїзму, ахристиянство, (або, як його називав Бернард Шоу, "хрест - іанство")жодним чином не є відображенням або навіть поданням релігії Ісуса; це всьоголише її перекручена форма . Християнство народилось в домі Ізраїля, але вонобуло відібране від грудей в дитинстві і кинуто в лоно язичницьких культів длявигодовування, так що воно успадкувало занадто мало від свого материнськогопочатку (іудаїзму). 

Будь-яка віра та релігіязаймає своє місце в анналах людської історії. У деякихвипадках час залишає релігію непорушною, але частіше за все воно змітає самістовпи, на яких покоїться віра. Одні релігії творять історію, тоді як інші саміє її творіннями, будучи зобов'язаними своєю появою певним історичним подіямепізодами, без яких вони давно б канули в Лету. Для повної оцінки початків  християнства варто подивитися з величезногоісторичного відстані на стан теології в той час, коли, як кажуть, народився Ісус

Клятва на морозі


Хто бреше, що поліщук злий - не добре чинить. На поздоровлення " Дай Боже" - відповідає - " І Вам тоже". Відповідає щиро.І видно це з його голосу і очей.показує це всією своєю статурою. Але, цей же поліщук одночасно гордий і по своєму амбітний. Він всім серцем, гостро відчуває образу й довго носить її в душі. Навіть якась незначна дрібниця може зробити земляків-сусідів смертельними ворогами.  Хоча по своїй натурі поліщук не зла людина. Коли попадеш до нього в гості. Він закличе, привітає щирим словом, накормить  чим має, і напоїть- скільки гість потягне. Якщо ж полюбить , то назавжди- до смерті. В біді не видасть свого товариша й ніколи не зрадить.


Морозний ранок. Сходить сонце. В цю грудневу пору дерева тріщать, лопаючи від морозу.
Батько і ми два брати-старшокласники  вибралися  заготовляти дрова за путтями, за п"ять кілометрів від залізничної станції. Щулячись від холоду, спішимо  до колгоспної контори, там сядемо  в кузов, під брезент колгоспної вантажівки і через дві години будемо на місці.
Який чудесний був тоді ранок. Заморожений сніг переливався мільярдами діамантово-золотих зі срібним відтінком барв. Сосни, які б без жодних недоліків, підійшли б для корабельних матч, височіли кришталевими бокалами, лише перевернутими ніжками догори. Жаріючий до красна червонявий диск сонця палахкотів над цією срібною красою поліського лісу...

До самого вечора різали помічені, вибраковані лісником дерева.Пилка ковзала по мерзлих стовбурах дерев. Треба було добре попотіти щоб звалити дерево. День зимою недовгий, ледве втрьох  подужали  звалити з десяток стовбурів, а намучились на всі сто. Поспішили на дорогу, вже сутеніло, отож мала приїхати колгоспна машина по заготівельників дров. Але щось трапилося тоді  з нею в дорозі і ми на страшному морозі серед лісу тряслися годин дві, поки зрозуміли, машини вже не буде, пішли через ліс в сторону села, орієнтуючись на шум поїзда.\

Добре й недобре , що ніч випала місячна й морозна. Добре що видно пересуватись лісом, а погано бо мороз дужчав, аж під під носом льодом ставав. Батько наказав бігти підтюпцем бо не дай Боже, ноги відмерзнуть. Так і протюпали до села вже опівночі. Коли ввалилися у хату, то за нами сунулися клубки пару, а чоботи неможливо було зтягти коцюрблених морозом  ніг. Коли ж нарешті добралися на чирін печі, то з братом заголосили від болю в руках і ногах - так зашпари відходили... Проходило з десяток хвилин і піч повертала нам знову життєдайне тепло. Відігрівшись, злазили з печі, бо на столі парував вже запашний борщ з печеними бараболями... Сільська благодать, тай годі!
... Вже на носі Новий рік і я не маю спокою, бо недавно посварився зі Галею. Отож сьогодні увечері вирішив, будь-що-будь, піду її викличу...
Нарешті дочекався сутінків. Довго ходив Переціллям, так називалася та вуличка, де вона жила вдвох  з мамою, батько у неї помер давно і вона навіть його не пам"ятала.

Холодно віє вітер і мете снігом. Нарешті перестали поратися по господарству. Переліз через штахети і потрійним умовним  стуком по шибці вікна дав сигнал. Затягнулося чекання. Нічого подібного в житті я ще не переживав. Чого так палає голова? Серце стукає, здається,що його  почує увесь світ.  Вітер стриже в обличчя. Холодний і колючий...
Час здається, тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як не вийде. Нічого їй не зроблю. Тс-с! Рипнули двері. Затемнів темний обрис на снігу. Ні, не здалося, кваплива тінь наближається і несуть мене ноги уперед.
Галю! Це ти? Зупинився перед нею онімілий. Довгий час лиш вимовляв: " Галинко, моя Галинко!" Потім ніжно взяв її за стан і подивився у вічі. Голова її ніби нежива спадає й у ту мить кидається до мене, обіймає руками шию й заходиться плачем...
-Ти плачеш! Ти плачеш люба моя! Чого ж ти плачеш? Не плач!
Я не знав що з нею діяти, такий був щасливий, бо ж знову був з нею,- зі своєю милою...
- Мій любий! Любий, ти мій! Де ти так довго був? Я ж так довго тебе чекала. Я ходила твоїми стежками, ходила скрізь, де тебе можна було зустріти, а тебе ніде не було. Знай ти..., добре знай, що я лиш тебе люблю.
Галя не скінчила своєї оповідки. Солодке жагуче почуття розлилося по її тілу. Я торкнувся устами її уст і ми залилися довгим пристрасним  поцілунком. Обидвоє мліли й ледве трималися на ногах. Вона горнулася до мене, вилася в"янучою квіткою й цілувавала, цілувала. Було чути, як чітко й полохливо билися наші серця...
  Небо геть затягнуло хмарами, вітер виє, мете колючим снігом. А ми стояли милувалися, я питав її, чи любить так вона мене, як я її, цілував вуста й очі, вона ж тріпотіла й горіла пристрастю...
Здавалося, я все зроблю для неї, навіть назад поверну сонце й місяць, а вона все щільніше горнулася до мене, все пристрастніше шептала гарячі слова і по її щічках спливали й капали на сніг великі світлі діаманти щасливих дівочих сліз. Довго ще панувала над нами зимова ніч. Лише вітер і сніг були свідками нашої клятви належати лише одне одному й вірити в це зарікалися...
У ті роки, зими стояли люті. Морози , завірюхи,снігу навіяли скрізь. Такої зими старі люди вже давно не пам"ятали, хоча й в селі так говорили кожної зими.

Прийшла весна, а за ним промайнуло літо, якось непомітно присунулась осінь.У мене на душі смуток, через два тижні забирають до війська.Для моєї коханої радості теж ніякої не було.В той останній вечір вона горнулася до мене, обвивалася й цілувала до безпам"яті, нічому не противилася...
 Віддалася легко й пристрасно, а я взяв її владно, сваільно, ніби щось таке, що належить лише мені. А вона мабутьй не думала заперечувати, ще й боялася що не догодить мені, що піду  до війська незадоволений нею і скоро забуду, бо ж хотіла належати тільки мені і лише мені...
Та не так склалося, як гадалося. Вранці,  ранесенько повіз мене рекрутський поїзд туди, на край землі, аж на Печору...
Ось я вже служу, пройшов муштру у сержантській школі і тепер я вже немаленьке солдатське начальство - старшина роти зв"язку. Північна природа навівала непосильну хандру. Зачастив до ротної бібліотеки. Не читав, а поїдом їв книги. Часто не спав ночами. Перед моїми очима  на фоні  тундрового ялівця спливали непрохідні темні темні поліські ліси, що вигравали на місячному сяйві діамантами сніжинок , як тоді на заготівлі дров. А на фоні цих барв спливав образ моєї коханої. Не забув я її не забув й не намагався забути, хоча вже того пристрасного літепла в душі не відчував...
Я не знав й духом не відав, що в неї вже є дитина і має вона вже два місяці. А її мама в цю мить бере її, пригортає до лона, гріє й годує грудьми. Дитинка ссе, моргає маленькими оченятами, а Галина довго, довго дивиться і любується нею. Надивившись на дитя,відриває погляд  і направляє його до світлини в рамці під склом, там між багатьма світлинами є й моя, яка чомусь поряд зі світлиною її чоловіка Володі, не тому мабуть, що ми з ним друзями були...
-Ой Боже, Боже!, що ж я наробила- виривається  з глибини її грудей.
Галина встає, притримуючи дитину, виймає світлину чоловіка, повертається на місце, вона довго, довго дивиться то на світлину, то на дитя. Щемить в грудях. Чорні думи снують в голові...
... Дослужився я до відпустки.
От і рідне село. Здавалося що лише вчора покинув його, хоча пропливло за водою півтори роки. Ще трохи і побачу рідну хату, але чому ж мене ноги несуть Переціллям.
Бачу її хату, у вікні світло. Не спить моя кохана, мабуть серце відчуває, що я приїду... Але що ж то за широка спина видніється за фіранкою.Недобра думка прорізала свідомість. Не зчувся як опинився біля шибки. Так, я не помилився, я виразно бачив свого найліпшого друга Володю. Лють опанувала мною, так би потрощив все кругом, бо ж бачив, як підійшов Володя і обійняв за стан мою кохану. А вона нічого. Видно, як радіє...

-Ах ти невірна падлюко! - потемніло мені в очах- адже ти так палко клялась мені у вірності, а виявилось, що ти така як усі 

Полковник ОУН – Верховний Командант “Карпатської Січі”


Саме в цей період полковник Є. Коновалець видає розпорядження про створення при Проводі Українських Націоналістів двох окремих штабів «з метою ґрунтовного ознайомлення з проблемою Закарпатської України». До штабу, який очолював генерал М. Капустянський, увійшов і підполковник М. Колодзінський

 Чим далі втікають ті буремні роки недовгого існування Карпатської України, тим більше випливає цікавої інформації про її лідерів. Зовсім випадково натрапив на інформацію про Колодзінського Михайла (псевдо. Кум, Гузар; 26.7.1902 – 18.3.1939). Визначний український військовий діяч, член Української Військової Організації (УВО) і Організації Українських Націоналістів (ОУН), полковник «Карпатської Січі», Верховний Командант (з серед. березня 1939) Збройних Сил Карпатської України», – таку інформацію ми можемо прочитати на сторінках другого тому «Довідника з історії України» (К., 1995).

Копнувши глибше, виявилось, Михайло Франьович Колодзінський народився 26 липня 1902 р. у селі Поточище Городенківського повіту (сучасна Івано-Франківська область) в Галичині в українській римо-католицькій родині [1, 64–65]. Про дитинство та юнацькі роки свідчень залишилось небагато. Відомо, що початкову освіту він отримав в Городенці, пізніше продовжив навчання в Коломиї. Вже з юнацтва проявив високу національну свідомість та жадобу до знань, особливо з військової сфери.
На початку 1920-х років – активний учасник молодіжного націоналістичного руху в Західній Україні, один із членів молодіжної скаутської організації «Пласт». Свою політичну кар’єру розпочинає у Союзі Української Націоналістичної Молоді. У 1922 році стає членом Української Військової Організації (УВО) [2, т.3, 1083].
Михайло належав до молодої генерації членів УВО, які не були безпосередніми учасниками Визвольних змагань 1917–1921 років в Україні. До його ровесників належали відомі українські патріоти: поетеса Олена Теліга (Шовгеніва), політичний діяч, поет та публіцист Олег Ольжич (Кандиба), командир Української Повстанської Армії (УПА) Роман Шухевич (Дзвін, Щука, Тарас Чупринка) та багато інших, чий політичний світогляд та життєва позиція сформувалась у міжвоєнний період, а активна громадсько-політична діяльність більшості з них припала на роки Другої світової війни.
За завданням Організації Михайло Колодзінський вступає до польського війська. Маючи тягу до військової справи, вступає і закінчує старшинську школу, отримує своє перше офіцерське звання.
В лютому 1929 року М. Колодзінський був призначений комендантом УВО та Головою ПУН полковником Є. Коновальцем військовим референтом Першої крайової екзекутиви на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). На цій посаді він перебував до кінця 1932 року [2, т. 3, 1083].
Наприкінці 1920-х років, після звільнення з військової служби, вступає на юридичний факультет Львівського університету, де навчається п’ять років, поєднуючи навчання з підпільною діяльністю.
У січні 1932 року за виступ перед молоддю з лекцією «Націоналісти і військове виховання» у Львові перший раз був заарештований польською поліцією і більше року перебував в ув’язненні [1, 65].
Всього за час свого навчання Михайла Франьовича п’ять разів заарештовувала польська влада за революційну діяльність у лавах УВО-ОУН і провів у в’язниці в Бригідках майже три роки. Саме в цей період остаточно сформувались ідейні погляди Михайла Колодзінського – переконаного революціонера і націоналіста, до кінця відданого своїй справі патріота України.

Після звільнення з в’язниці влітку 1933 року М. Колодзінський за рішенням Крайової екзекутиви ОУН вимушений був перейти у глибоке підпілля і виїхати за кордон у розпорядження Проводу Українських Націоналістів.
Конспіративний характер Організації Українських Націоналістів та брак архівних джерел не дають нам можливості у повному обсязі дослідити діяльність Михайла Колодзінського цього періоду. Відомо, що під різними прізвищами та з фальшивими документами він нелегально проживав в Італії, Німеччині, Голландії, Чехословаччині, Австрії. Чимало уваги приділяє своїй військовій освіті. Проходить військовий вишкіл у Мілані (Італія).
Під час перебування в Голландії за свою військову підготовку отримав високу оцінку від колишнього начальника розвідки Українського Генерального Військового Штабу підполковника Армії Української Народної Республіки (УНР) В. Колосовського [4].
За наказом Проводу на чолі місії ОУН М. Колодзінський виїжджає до Хорватії для надання допомоги в організації підпільної роботи хорватським націоналістам – усташам. Як практичний консультант з військових питань проводить заняття з тактики партизанської війни в їх воєнізованих таборах.
Деякі джерела свідчать, що він був особисто знайомий з головою хорватських націоналістів, а в недалекому майбутньому і керівником маріонеткової «незалежної Хорватської держави» Анте Павеличем. За цю свою діяльність М. Колодзінський згодом був інтернований італійськими властями, які звільнили його майже перед самими подіями в Карпатській Україні.
У вільний час Михайло Франьович займається самоосвітою, науковою та публіцистичною діяльністю. У середині 1930-х років з-під його пера виходять праці з військової теорії: «Українська воєнна доктрина», «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття», «Боротьба італійців за незалежність і соборність», «Полковник Іван Богун» та «Партизанська війна».
Поява його «Воєнної доктрини» стала епохальною подією для подальшого розвитку української військової думки ХХ століття. Відомо, що ця праця у трьох частинах була написана між 1935–1937 роками і у рукописному варіанті поширювалась серед членів ОУН до моменту свого першого друкованого виходу вже після героїчної смерті автора у 1940 році.
Саме в цій роботі Михайло Колодзінський одним із перших у вітчизняній науці історично обґрунтував роль та місце збройних сил у створенні національної модерної держави.
Спираючись на кращі вікові традиції та досвід будівництва українського війська княжої доби, козацької держави та часів Визвольних змагань 1917–1921 років, М. Колодзінський піднімає питання створення єдиної концепції розбудови української армії, генерації української воєнної еліти, національно-патріотичного виховання населення, використання стратегії та тактики партизанської боротьби у визвольній боротьбі поневоленої нації за державну незалежність. Висновки, які він робить у цій праці, стануть невдовзі в нагоді при створенні збройних сил Карпатської України та Української Повстанської Армії.

Провід ОУН на початку 1938 року звернув особливу увагу на Закарпаття. Незважаючи на заборону Проводу і не чекаючи офіційного визнання української держави з боку інших країн Європи, тисячі українських патріотів, особливо молодь, самочинно прибувають на Закарпаття для надання особистої допомоги у розбудові Карпатської України та збройного захисту її державного суверенітету.
Саме в цей період полковник Є. Коновалець видає розпорядження про створення при Проводі Українських Націоналістів двох окремих штабів «з метою ґрунтовного ознайомлення з проблемою Закарпатської України». До штабу, який очолював генерал М. Капустянський, увійшов і підполковник М. Колодзінський [7, 549].

У жовтні 1938 року українським політикам таки вдалося очолити уряд. Новим прем’єр-міністром став Августин Волошин, який не приховував своїх самостійницьких планів.
Проте політична ситуація у Європі стрімко змінювалася і загострювалася. Так званий «Віденський арбітраж», який відбувся на початку листопада 1938 року, присудив передати частину Закарпаття під протекторат Угорщини, союзника нацистської Німеччини. Зокрема під мадярський контроль відходили Ужгород, Мукачево та Берегово. У такій ситуації треба було діяти швидко і рішуче.

Таке стрімке розгортання політичних подій у Закарпатті вимагає його особистої присутності у краї.
За пропозицією військового референта ПУН генерала М. Капустянського і шефа Військового Штабу ОУН генерала В. Курмановича Колодзінський 19 січня 1939 року прибуває до Хуста – столиці автономної Карпатської України і очолює генеральний штаб її збройних сил – Карпатської Січі.
Постійним місцем перебування генерального штабу Карпатської Січі та його членів стає легендарна «кімната число один («Одинка») Січової Гостинниці», де навколо Михайла Колодзінського згуртувалась команда відданих однодумців [8, 382].
Крім його начальника, «до штабу ще входили: чот. Кріс, пор. Чорний, пор. Щука, пор. Калина, чот. З. Коссак, чот. О. Велинський та ін.», – згадував пізніше на сторінках своєї праці активний учасник тих подій С. Росоха [9, 470].
Прибувши одним із перших на Закарпаття, Михайло Франьович одразу ж розпочав здійснення мрії свого життя – формування боєздатної української армії, яка була би здатна на практиці протистояти зазіханням будь-якого агресора. Але процес створення українського війська відбувався у важких умовах: не вистачало озброєння, амуніції, досвідчених старшин, набоїв, ліків тощо.
Під керівництвом полковника М. Колодзінського генеральний штаб організує охорону кордону та державних установ, створює бойові залоги, безперервно проводить військовий вишкіл добровольців та відкриває старшинські курси для тих, хто не мав військового досвіду, бере участь в організації та проведенні десятитисячного походу січових відділів до столиці Закарпаття на честь відкриття ІІ з’їзду Карпатської Січі, який відбувся 19 лютого 1939 року у м. Хусті [9, 470–471]. Очолює і безпосередньо керує боротьбою з бандами угорських та польських терористів на території Закарпаття.

На чолі Головної Команди «Карпатської Січі» став Дмитро Клемпуш.
Присутність на Закарпатті ідейно стійких та добре вишколених націоналістів одразу ж далася взнаки. Відділи «Січі» з’явилися практично у кожному населеному пункті. Розширилася її соціальна база. До лав січовиків вступала не лише сільська молодь, а й свідомі старші господарі, вчителі, гімназисти, студенти, колишні вояки Армії УНР.
Дуже швидко «Карпатська Січ» стала добре структурованою військовою формацією. Місцеві «Січі» об’єднувалися у районних командах, які підлягали округам. Таких було десять. Головний штаб розташовувався у Хусті. Крім того, практично у всіх містах засновувалися гарнізони, де відбувалися вишколи рекрутів.
«Карпатська Січ» заснувала свій періодичний орган, тижневик «Наступ». Також було створено «Летючу Естраду», своєрідну переїзну художню групу, до складу якої входили лектори, поети, артисти, пропагандисти, які виїжджали у найвіддаленіші куточки краю з метою поширення там самостійницьких настроїв.
Вже на початку своєї діяльності перед «Карпатською Січчю» виникла найбільша проблема – брак зброї. Офіційна Прага, не маючи змоги зупинити процес розбудови «Січі», робила все, щоб вона не отримала вогнепальної зброї. А тому дуже часто зброю доводилося здобувати силою, роззброюючи регулярні частини чехословацької армії.
Маючи політичну підтримку з боку уряду А. Волошина, «Карпатська Січ» стає авангардом національно-визвольної боротьби. Січовики беруть під охорону стратегічні об’єкти, виявляють і знешкоджують польських та мадярських диверсантів, які нелегально прибували на Закарпаття для дестабілізації політичної та соціально-економічної ситуації.
Ослаблена Прага, щоб зберегти рештки свого політичного впливу на українську автономію, вдається до відчайдушного кроку. На вулиці Хусту вводяться танки, а на деякі гарнізони «Січі» здійснюється напади, щоб відібрати в українців зброю. Однак така акція залякування не дала бажаних результатів. У відповідь «Карпатська Січ» вивела на вулиці Хуста тисячі людей, які прибули до міста із найвіддаленіших районів, скандуючи самостійницькі гасла та висловлюючи підтримку уряду на чолі з А. Волошиним.
Згодом командування «Карпатської Січі» провело низку районних та окружних з’їздів під гаслом «Зброя Січі!» й більше не приховувало бажання виконувати поліційні та охоронні функції в краю.
Без сумнівів можна стверджувати, що саме присутність «Карпатської Січі», її наполегливість у відстоюванні ідеї самостійної України, дисциплінованість січовиків та величезна підтримка з боку населення спонукали уряд оголосити вибори, на яких тріумфальну перемогу здобув блок самостійницьких партій «Українське Національне Об’єднання».
Через тиждень після виборів, а саме 19 лютого 1939 року відбувся Другий З’їзд «Карпатської Січі», що ухвалив низку резолюцій, які закликали владу невідкладно провести українізацію краю та забезпечити зброєю січовиків. Знову почастішали сутички у Хусті та інших містах, у яких карпатські січовики силою відбирали зброю в агонізуючої чехословацької армії.
А вже 15 березня 1939 року Сойм (парламент) проголосив утворення Карпатської України як незалежної держави. Невідкладно було схваленого нову Конституцію та сформовано основні інститути держави.
Настав новий етап в історії «Карпатської Січі», яка відтепер стала регулярною армією молодої Карпато-Української Держави. Військо Карпатської України жодного разу не марширувало на військовому параді, а одразу ж вступило у бій з окупантом.
Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон й розгорнула свої сили у трьох напрямах. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зустріла перший серйозний спротив. Маючи кілька кратну перевагу у людях та озброєнні, угорські та німецькі військовики почали вимагати негайної капітуляції. У переговорах, які відбувалися на квартирі Августина Волошина брав участь командир «Карпатської Січі» Михайло Колодзінський, який заявив, що в словнику українського націоналіста такого поняття як «капітуляція» немає.
Впродовж кількох днів «Карпатська Січ» тримала фронт. Але сили були нерівні й бій був програний. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду.
Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи «Січі» відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Після остаточної окупації окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але зустріли збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити у Румунію і Словаччину.
Мадяри жорстоко розправлялися із полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячево, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи. Вмирали січовики гідно, по-геройськи з окликом «Слава Україні!».


Керівництво Карпатської Січі успішно налагодило нелегальне постачання зброї  з-за кордону. Військові відділи Карпатської Січі при підтримці місцевого населення починають роззброювати чеські військові залоги, які підлягали генералу Л. Прхалу [10, 331].
Значну допомогу штабу в його роботі надавав заступник голови Проводу Олег Ольжич (Кандиба), який налагодив постійний зв’язок з закарпатським підпіллям та його молодіжними організаціями [8, 382].
Завдяки домовленостям поручника Р. Шухевича (Щуки) з українськими підприємцями Галичини було роздобуто кошти на «умундирування і озброєння 6 тисяч бійців Карпатської Січі» [11, 171]. Незважаючи на загальну завантаженість, М. Колодзінський разом з своїми товаришами по боротьбі брав активну участь в обговоренні «мистецького оформлення прапорів окремих куренів Карпатської Січі» [12, 142].
Вже в листопаді 1938 року штаб Карпатської Січі під проводом полковника М. Колодзінського (Гузара) розробив генеральний план розбудови збройних сил Закарпаття власними засобами. Згідно з тим планом, командне ядро війська Карпатської України повинні були скласти колишні старшини Української Галицької Армії та Січових Стрільців і ті українці молодшого покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії. Далі було заплановано оголосити загальну мобілізацію усього чоловічого населення краю призовного віку.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 року Угорщина, попередньо узгодивши свої дії з гітлерівською Німеччиною, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Частини Карпатської Січі протягом 14–15 березня стримували наступ переважаючих сил противника (40 тис. солдат і офіцерів) по лінії Перечин–Середнє–Іршава–Севлюш–Королево. Особливо жорстокі бої з угорськими військами розгорнулися на підступах до Хусту – Красному полі.
15 березня 1939 року до Хуста прибуває посол Угорщини з вимогою безкровної окупації Закарпаття угорськими військами. Німецький консул Гофман зі свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі і під час бесіди порадив їм з метою запобігання кровопролиття виконати вимоги угорців і негайно капітулювати.
Присутній особисто на цій зустрічі полковник Михайло Колодзінський дав рішучу відсіч цим принизливим намірам консула. «В словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати», – рішуче заявив Гофману начальник генерального штабу Карпатської Січі. – «сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!» [13, 491].
Саме в цей день – 15 березня 1939 року Карпатська Україна була проголошена незалежною державою, а полковник М. Колодзінський перебравши на себе командування її збройними силами, оголосив загальну мобілізацію. [14, 69].
Після відходу українських загонів самооборони з Хуста найбільш кровопролитні бої з угорськими військами відбулися 16–18 березня 1939 року в районах Вишково, Буштино, Солотвино, Севлюша, Білок, Довгого.
Але сили сторін були надто нерівними. 18–19 березня 1939 року історики вважають останніми днями життя полковника Михайла Колодзінського, проте щодо його загибелі існує декілька версій.
Одна з версій стверджує, що він геройськи загинув 18 березня у бою під Буштином. За другою – після тяжких боїв із переважаючими силами ворога полковник М. Колодзінський разом із З. Коссаком та кількома іншими січовиками прямували до Солотвиного, плануючи там у гірській місцевості розпочати партизанську війну з угорцями. У суботу 18 березня 1939 року дорогою до Середньої Апші Колодзінський із групою товаришів потрапили в угорський полон. Наступного дня вони були без суду та слідства розстріляні окупантами, а їх тіла скинули у солотвинську копальню…

ДЖЕРЕЛА

1. Довідник з історії України. У 3-х т. / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1993–1995. – Т. 2. (К–П). – Київ: Ґенеза, 1995 – 440 с.
2. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина: У 10-ти т. / Гол.ред. проф. д-р
В. Кубійович. – Париж – Нью-Йорк: Наукове т-во ім. Шевченка, 1955 – 1984. – 4015 с.
3. Книш З. Військо в цивільній одежі // Життя і смерть полковника Коновальця. Документи. Матеріали. Щоденники. Листи. Фотографії. – Львів: Червона Калина, 1993. – 326 с.
4. Рог В. Михайло Колодзінський. Лицар ідеї і чину // Незборима Нація. – № 3 (329). – березень 2005.
5. Ковальчук М. Генерал Микола Капустянський: (1881-1960). – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. – 128 с.
6. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О.Романів. – Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.

Тяга к перу. Путь к званию писателя

Полковник ОУН – Верховний Командант “Карпатської Січі”


Саме в цей період полковник Є. Коновалець видає розпорядження про створення при Проводі Українських Націоналістів двох окремих штабів «з метою ґрунтовного ознайомлення з проблемою Закарпатської України». До штабу, який очолював генерал М. Капустянський, увійшов і підполковник М. Колодзінський

 Чим далі втікають ті буремні роки недовгого існування Карпатської України, тим більше випливає цікавої інформації про її лідерів. Зовсім випадково натрапив на інформацію про Колодзінського Михайла (псевдо. Кум, Гузар; 26.7.1902 – 18.3.1939). Визначний український військовий діяч, член Української Військової Організації (УВО) і Організації Українських Націоналістів (ОУН), полковник «Карпатської Січі», Верховний Командант (з серед. березня 1939) Збройних Сил Карпатської України», – таку інформацію ми можемо прочитати на сторінках другого тому «Довідника з історії України» (К., 1995).

Копнувши глибше, виявилось, Михайло Франьович Колодзінський народився 26 липня 1902 р. у селі Поточище Городенківського повіту (сучасна Івано-Франківська область) в Галичині в українській римо-католицькій родині [1, 64–65]. Про дитинство та юнацькі роки свідчень залишилось небагато. Відомо, що початкову освіту він отримав в Городенці, пізніше продовжив навчання в Коломиї. Вже з юнацтва проявив високу національну свідомість та жадобу до знань, особливо з військової сфери.
На початку 1920-х років – активний учасник молодіжного націоналістичного руху в Західній Україні, один із членів молодіжної скаутської організації «Пласт». Свою політичну кар’єру розпочинає у Союзі Української Націоналістичної Молоді. У 1922 році стає членом Української Військової Організації (УВО) [2, т.3, 1083].
Михайло належав до молодої генерації членів УВО, які не були безпосередніми учасниками Визвольних змагань 1917–1921 років в Україні. До його ровесників належали відомі українські патріоти: поетеса Олена Теліга (Шовгеніва), політичний діяч, поет та публіцист Олег Ольжич (Кандиба), командир Української Повстанської Армії (УПА) Роман Шухевич (Дзвін, Щука, Тарас Чупринка) та багато інших, чий політичний світогляд та життєва позиція сформувалась у міжвоєнний період, а активна громадсько-політична діяльність більшості з них припала на роки Другої світової війни.
За завданням Організації Михайло Колодзінський вступає до польського війська. Маючи тягу до військової справи, вступає і закінчує старшинську школу, отримує своє перше офіцерське звання.
В лютому 1929 року М. Колодзінський був призначений комендантом УВО та Головою ПУН полковником Є. Коновальцем військовим референтом Першої крайової екзекутиви на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). На цій посаді він перебував до кінця 1932 року [2, т. 3, 1083].
Наприкінці 1920-х років, після звільнення з військової служби, вступає на юридичний факультет Львівського університету, де навчається п’ять років, поєднуючи навчання з підпільною діяльністю.
У січні 1932 року за виступ перед молоддю з лекцією «Націоналісти і військове виховання» у Львові перший раз був заарештований польською поліцією і більше року перебував в ув’язненні [1, 65].
Всього за час свого навчання Михайла Франьовича п’ять разів заарештовувала польська влада за революційну діяльність у лавах УВО-ОУН і провів у в’язниці в Бригідках майже три роки. Саме в цей період остаточно сформувались ідейні погляди Михайла Колодзінського – переконаного революціонера і націоналіста, до кінця відданого своїй справі патріота України.

Після звільнення з в’язниці влітку 1933 року М. Колодзінський за рішенням Крайової екзекутиви ОУН вимушений був перейти у глибоке підпілля і виїхати за кордон у розпорядження Проводу Українських Націоналістів.
Конспіративний характер Організації Українських Націоналістів та брак архівних джерел не дають нам можливості у повному обсязі дослідити діяльність Михайла Колодзінського цього періоду. Відомо, що під різними прізвищами та з фальшивими документами він нелегально проживав в Італії, Німеччині, Голландії, Чехословаччині, Австрії. Чимало уваги приділяє своїй військовій освіті. Проходить військовий вишкіл у Мілані (Італія).
Під час перебування в Голландії за свою військову підготовку отримав високу оцінку від колишнього начальника розвідки Українського Генерального Військового Штабу підполковника Армії Української Народної Республіки (УНР) В. Колосовського [4].
За наказом Проводу на чолі місії ОУН М. Колодзінський виїжджає до Хорватії для надання допомоги в організації підпільної роботи хорватським націоналістам – усташам. Як практичний консультант з військових питань проводить заняття з тактики партизанської війни в їх воєнізованих таборах.
Деякі джерела свідчать, що він був особисто знайомий з головою хорватських націоналістів, а в недалекому майбутньому і керівником маріонеткової «незалежної Хорватської держави» Анте Павеличем. За цю свою діяльність М. Колодзінський згодом був інтернований італійськими властями, які звільнили його майже перед самими подіями в Карпатській Україні.
У вільний час Михайло Франьович займається самоосвітою, науковою та публіцистичною діяльністю. У середині 1930-х років з-під його пера виходять праці з військової теорії: «Українська воєнна доктрина», «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття», «Боротьба італійців за незалежність і соборність», «Полковник Іван Богун» та «Партизанська війна».
Поява його «Воєнної доктрини» стала епохальною подією для подальшого розвитку української військової думки ХХ століття. Відомо, що ця праця у трьох частинах була написана між 1935–1937 роками і у рукописному варіанті поширювалась серед членів ОУН до моменту свого першого друкованого виходу вже після героїчної смерті автора у 1940 році.
Саме в цій роботі Михайло Колодзінський одним із перших у вітчизняній науці історично обґрунтував роль та місце збройних сил у створенні національної модерної держави.
Спираючись на кращі вікові традиції та досвід будівництва українського війська княжої доби, козацької держави та часів Визвольних змагань 1917–1921 років, М. Колодзінський піднімає питання створення єдиної концепції розбудови української армії, генерації української воєнної еліти, національно-патріотичного виховання населення, використання стратегії та тактики партизанської боротьби у визвольній боротьбі поневоленої нації за державну незалежність. Висновки, які він робить у цій праці, стануть невдовзі в нагоді при створенні збройних сил Карпатської України та Української Повстанської Армії.

Провід ОУН на початку 1938 року звернув особливу увагу на Закарпаття. Незважаючи на заборону Проводу і не чекаючи офіційного визнання української держави з боку інших країн Європи, тисячі українських патріотів, особливо молодь, самочинно прибувають на Закарпаття для надання особистої допомоги у розбудові Карпатської України та збройного захисту її державного суверенітету.
Саме в цей період полковник Є. Коновалець видає розпорядження про створення при Проводі Українських Націоналістів двох окремих штабів «з метою ґрунтовного ознайомлення з проблемою Закарпатської України». До штабу, який очолював генерал М. Капустянський, увійшов і підполковник М. Колодзінський [7, 549].

У жовтні 1938 року українським політикам таки вдалося очолити уряд. Новим прем’єр-міністром став Августин Волошин, який не приховував своїх самостійницьких планів.
Проте політична ситуація у Європі стрімко змінювалася і загострювалася. Так званий «Віденський арбітраж», який відбувся на початку листопада 1938 року, присудив передати частину Закарпаття під протекторат Угорщини, союзника нацистської Німеччини. Зокрема під мадярський контроль відходили Ужгород, Мукачево та Берегово. У такій ситуації треба було діяти швидко і рішуче.

Таке стрімке розгортання політичних подій у Закарпатті вимагає його особистої присутності у краї.
За пропозицією військового референта ПУН генерала М. Капустянського і шефа Військового Штабу ОУН генерала В. Курмановича Колодзінський 19 січня 1939 року прибуває до Хуста – столиці автономної Карпатської України і очолює генеральний штаб її збройних сил – Карпатської Січі.
Постійним місцем перебування генерального штабу Карпатської Січі та його членів стає легендарна «кімната число один («Одинка») Січової Гостинниці», де навколо Михайла Колодзінського згуртувалась команда відданих однодумців [8, 382].
Крім його начальника, «до штабу ще входили: чот. Кріс, пор. Чорний, пор. Щука, пор. Калина, чот. З. Коссак, чот. О. Велинський та ін.», – згадував пізніше на сторінках своєї праці активний учасник тих подій С. Росоха [9, 470].
Прибувши одним із перших на Закарпаття, Михайло Франьович одразу ж розпочав здійснення мрії свого життя – формування боєздатної української армії, яка була би здатна на практиці протистояти зазіханням будь-якого агресора. Але процес створення українського війська відбувався у важких умовах: не вистачало озброєння, амуніції, досвідчених старшин, набоїв, ліків тощо.
Під керівництвом полковника М. Колодзінського генеральний штаб організує охорону кордону та державних установ, створює бойові залоги, безперервно проводить військовий вишкіл добровольців та відкриває старшинські курси для тих, хто не мав військового досвіду, бере участь в організації та проведенні десятитисячного походу січових відділів до столиці Закарпаття на честь відкриття ІІ з’їзду Карпатської Січі, який відбувся 19 лютого 1939 року у м. Хусті [9, 470–471]. Очолює і безпосередньо керує боротьбою з бандами угорських та польських терористів на території Закарпаття.

На чолі Головної Команди «Карпатської Січі» став Дмитро Клемпуш.
Присутність на Закарпатті ідейно стійких та добре вишколених націоналістів одразу ж далася взнаки. Відділи «Січі» з’явилися практично у кожному населеному пункті. Розширилася її соціальна база. До лав січовиків вступала не лише сільська молодь, а й свідомі старші господарі, вчителі, гімназисти, студенти, колишні вояки Армії УНР.
Дуже швидко «Карпатська Січ» стала добре структурованою військовою формацією. Місцеві «Січі» об’єднувалися у районних командах, які підлягали округам. Таких було десять. Головний штаб розташовувався у Хусті. Крім того, практично у всіх містах засновувалися гарнізони, де відбувалися вишколи рекрутів.
«Карпатська Січ» заснувала свій періодичний орган, тижневик «Наступ». Також було створено «Летючу Естраду», своєрідну переїзну художню групу, до складу якої входили лектори, поети, артисти, пропагандисти, які виїжджали у найвіддаленіші куточки краю з метою поширення там самостійницьких настроїв.
Вже на початку своєї діяльності перед «Карпатською Січчю» виникла найбільша проблема – брак зброї. Офіційна Прага, не маючи змоги зупинити процес розбудови «Січі», робила все, щоб вона не отримала вогнепальної зброї. А тому дуже часто зброю доводилося здобувати силою, роззброюючи регулярні частини чехословацької армії.
Маючи політичну підтримку з боку уряду А. Волошина, «Карпатська Січ» стає авангардом національно-визвольної боротьби. Січовики беруть під охорону стратегічні об’єкти, виявляють і знешкоджують польських та мадярських диверсантів, які нелегально прибували на Закарпаття для дестабілізації політичної та соціально-економічної ситуації.
Ослаблена Прага, щоб зберегти рештки свого політичного впливу на українську автономію, вдається до відчайдушного кроку. На вулиці Хусту вводяться танки, а на деякі гарнізони «Січі» здійснюється напади, щоб відібрати в українців зброю. Однак така акція залякування не дала бажаних результатів. У відповідь «Карпатська Січ» вивела на вулиці Хуста тисячі людей, які прибули до міста із найвіддаленіших районів, скандуючи самостійницькі гасла та висловлюючи підтримку уряду на чолі з А. Волошиним.
Згодом командування «Карпатської Січі» провело низку районних та окружних з’їздів під гаслом «Зброя Січі!» й більше не приховувало бажання виконувати поліційні та охоронні функції в краю.
Без сумнівів можна стверджувати, що саме присутність «Карпатської Січі», її наполегливість у відстоюванні ідеї самостійної України, дисциплінованість січовиків та величезна підтримка з боку населення спонукали уряд оголосити вибори, на яких тріумфальну перемогу здобув блок самостійницьких партій «Українське Національне Об’єднання».
Через тиждень після виборів, а саме 19 лютого 1939 року відбувся Другий З’їзд «Карпатської Січі», що ухвалив низку резолюцій, які закликали владу невідкладно провести українізацію краю та забезпечити зброєю січовиків. Знову почастішали сутички у Хусті та інших містах, у яких карпатські січовики силою відбирали зброю в агонізуючої чехословацької армії.
А вже 15 березня 1939 року Сойм (парламент) проголосив утворення Карпатської України як незалежної держави. Невідкладно було схваленого нову Конституцію та сформовано основні інститути держави.
Настав новий етап в історії «Карпатської Січі», яка відтепер стала регулярною армією молодої Карпато-Української Держави. Військо Карпатської України жодного разу не марширувало на військовому параді, а одразу ж вступило у бій з окупантом.
Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон й розгорнула свої сили у трьох напрямах. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зустріла перший серйозний спротив. Маючи кілька кратну перевагу у людях та озброєнні, угорські та німецькі військовики почали вимагати негайної капітуляції. У переговорах, які відбувалися на квартирі Августина Волошина брав участь командир «Карпатської Січі» Михайло Колодзінський, який заявив, що в словнику українського націоналіста такого поняття як «капітуляція» немає.
Впродовж кількох днів «Карпатська Січ» тримала фронт. Але сили були нерівні й бій був програний. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду.
Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи «Січі» відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Після остаточної окупації окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але зустріли збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити у Румунію і Словаччину.
Мадяри жорстоко розправлялися із полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячево, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи. Вмирали січовики гідно, по-геройськи з окликом «Слава Україні!».


Керівництво Карпатської Січі успішно налагодило нелегальне постачання зброї  з-за кордону. Військові відділи Карпатської Січі при підтримці місцевого населення починають роззброювати чеські військові залоги, які підлягали генералу Л. Прхалу [10, 331].
Значну допомогу штабу в його роботі надавав заступник голови Проводу Олег Ольжич (Кандиба), який налагодив постійний зв’язок з закарпатським підпіллям та його молодіжними організаціями [8, 382].
Завдяки домовленостям поручника Р. Шухевича (Щуки) з українськими підприємцями Галичини було роздобуто кошти на «умундирування і озброєння 6 тисяч бійців Карпатської Січі» [11, 171]. Незважаючи на загальну завантаженість, М. Колодзінський разом з своїми товаришами по боротьбі брав активну участь в обговоренні «мистецького оформлення прапорів окремих куренів Карпатської Січі» [12, 142].
Вже в листопаді 1938 року штаб Карпатської Січі під проводом полковника М. Колодзінського (Гузара) розробив генеральний план розбудови збройних сил Закарпаття власними засобами. Згідно з тим планом, командне ядро війська Карпатської України повинні були скласти колишні старшини Української Галицької Армії та Січових Стрільців і ті українці молодшого покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії. Далі було заплановано оголосити загальну мобілізацію усього чоловічого населення краю призовного віку.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 року Угорщина, попередньо узгодивши свої дії з гітлерівською Німеччиною, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Частини Карпатської Січі протягом 14–15 березня стримували наступ переважаючих сил противника (40 тис. солдат і офіцерів) по лінії Перечин–Середнє–Іршава–Севлюш–Королево. Особливо жорстокі бої з угорськими військами розгорнулися на підступах до Хусту – Красному полі.
15 березня 1939 року до Хуста прибуває посол Угорщини з вимогою безкровної окупації Закарпаття угорськими військами. Німецький консул Гофман зі свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі і під час бесіди порадив їм з метою запобігання кровопролиття виконати вимоги угорців і негайно капітулювати.
Присутній особисто на цій зустрічі полковник Михайло Колодзінський дав рішучу відсіч цим принизливим намірам консула. «В словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати», – рішуче заявив Гофману начальник генерального штабу Карпатської Січі. – «сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!» [13, 491].
Саме в цей день – 15 березня 1939 року Карпатська Україна була проголошена незалежною державою, а полковник М. Колодзінський перебравши на себе командування її збройними силами, оголосив загальну мобілізацію. [14, 69].
Після відходу українських загонів самооборони з Хуста найбільш кровопролитні бої з угорськими військами відбулися 16–18 березня 1939 року в районах Вишково, Буштино, Солотвино, Севлюша, Білок, Довгого.
Але сили сторін були надто нерівними. 18–19 березня 1939 року історики вважають останніми днями життя полковника Михайла Колодзінського, проте щодо його загибелі існує декілька версій.
Одна з версій стверджує, що він геройськи загинув 18 березня у бою під Буштином. За другою – після тяжких боїв із переважаючими силами ворога полковник М. Колодзінський разом із З. Коссаком та кількома іншими січовиками прямували до Солотвиного, плануючи там у гірській місцевості розпочати партизанську війну з угорцями. У суботу 18 березня 1939 року дорогою до Середньої Апші Колодзінський із групою товаришів потрапили в угорський полон. Наступного дня вони були без суду та слідства розстріляні окупантами, а їх тіла скинули у солотвинську копальню…

ДЖЕРЕЛА

1. Довідник з історії України. У 3-х т. / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1993–1995. – Т. 2. (К–П). – Київ: Ґенеза, 1995 – 440 с.
2. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина: У 10-ти т. / Гол.ред. проф. д-р
В. Кубійович. – Париж – Нью-Йорк: Наукове т-во ім. Шевченка, 1955 – 1984. – 4015 с.
3. Книш З. Військо в цивільній одежі // Життя і смерть полковника Коновальця. Документи. Матеріали. Щоденники. Листи. Фотографії. – Львів: Червона Калина, 1993. – 326 с.
4. Рог В. Михайло Колодзінський. Лицар ідеї і чину // Незборима Нація. – № 3 (329). – березень 2005.
5. Ковальчук М. Генерал Микола Капустянський: (1881-1960). – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. – 128 с.
6. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О.Романів. – Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.

Писательство

Під Москвою німців зупинила стіна з води

До кінця листопада 1941 року німці практично оточили Москву. На заході були взяті Можайськ, Нарофомінск, Малоярославець.
Вже під парами стояв літерний поїзд, готовий відвезти Сталіна на безпечну відстань від фронту до Куйбишева. Гудеріан отримує наказ рухатися в напрямку Горького, замикаючи кільце оточення навколо Москви з півдня в районі Петушков. Однак коли він підійшов до Коломиї, наступ захлинувся. Сталін, до речі, до кінця листопада вже не думає про переїзд до Куйбишева, за Волгу.

Є у всій цій ситуації щось містичне. Немов Сталін збудував якусь непрохідну стіну на північно-заході Підмосков’я. Але «стіна» ця була настільки таємною, що до цих пір в офіційній радянській історіографії про неї немає ні слова. Виникла вона мало не миттєво. Тому що випадкові появи солдатів противника на території Москви все ж відбувалися.
Відкрився люк, з якого виглянув офіцер вермахту з польовим блокнотом, озирнувся навколо, щось записав у блокноті і поїхав у бік Алешкінского лісу.Інша поява німців у Москві – 30 мотоциклістів у кілометрі від станції метро «Сокіл». Мотоциклісти їхали по Ленінградському шосе. Два кулеметника на мосту, названому пізніше мостом Перемоги, прийняли нерівний бій і зупинили нападників.
Але як той єдиний взвод потрапив туди, якщо фронт тримався біля села Крюково? Випадково прорвалися крізь якусь «стіну», що виникла на шляху 5-го бронетанкового корпусу СС, що підходив до Москви по Волоколамському шосе після боїв біля роз’їзду Дубосєково?
Стіна дійсно виникла моментально. То була стіна з … води. Потоки води з Істрінського водосховища, що змив не тільки наступаючі танки і піхоту 52-ї армії, а й численні села вздовж річки Істри, густонаселені квартали на околиці міста Істра, в селищі Павловська Слобода. На друзки розліталися тендітні селянські хатинки, несучи з потоком людей похилого віку, жінок і немовлят. Розліталися на тріски робочі бараки в Павлівській слободі. Дивом вцілілі будиночки виявилися затопленими водою з густим крижаним місивом  й осколками великих крижин.
Ця жахлива картина звісно не ввійшла в опубліковані мемуари радянських воєначальників. Подробиці залишилися лише в єдиному секретному виданні «Розгром німецьких військ під Москвою» під загальною редакцією маршала Шапошникова, підготовленого Генштабом Червоної армії і випущений Військвидаві НКО СРСР в 1943 році. У повоєнні роки гриф «таємно» було знято і замінено на іншій – «для службового користування». Секретне видання пролежала в спецхрані до 2006 року.
Ось скупі опису зведення “стіни”. Пише маршал Шапошніков: «24 листопада німці впритул підійшли до рубежу Истринське водосховище, річка Істра. З наближенням німців до цього рубежу водоспуски водосховища були підірвані (після закінчення переправи наших військ), в результаті чого утворився водяний потік висотою до 2,5 м на протязі до 50 км на південь від водосховища. Спроби німців закрити водоспуски успіхом не увінчалися ».
Ймовірно, танки на Сходненській і взвод на Ленінградці – якраз ті, хто встиг проскочити до вибуху греблі.
Маршал Шапошников скромний щодо висоти водного потоку. Рівень Істрінського водосховища – 168 м над рівнем моря. Перебіг річки Істри за греблею знаходиться на урізі в 143 метра, у Павлівській Слободі – 134 метри. Напір величезного об’єму води йшов, як пише Шапошников, на 50 кілометрів, тобто до Москви-ріки (рівень якої при впадінні Істри, трохи вище Рублевской греблі, становить 124 метра). Таким чином, висота потоку, змиває все на своєму шляху, складала не менше 25 метрів (заряд був закладений в основу водоспусків, торкнувши й так званий мертвий об’єм, який залишається у водосховищі при планових весняних скидах паводкових вод). Якщо враховувати падіння потоку до Москви-ріки, сумарний натиск досягає сорока метрів.
Дослідження нечисленних ентузіастів (Валентин Барковський, Михайло Архипов), свідоцтва що залишилися в живих очевидців дозволяють скласти з мозаїчних відривків більш-менш струнку картину того, що відбувалося .
Виглядає вона приблизно так.

- Товариш Сталін, фон Бок наступає  по всьому фронту. Взято Калінін, Клин. Танки – в Рогачові, ми залишили Яхрому! - Доповідає Верховнйй командувач Західним фронтом Георгій Жуков. - Сибірські дивізії підійдуть до Загорського (Сергієв Посад. – І.К.) тільки через тиждень. Ще стільки ж часу піде на їх розгортання по фронту. На Західному фронті терміново потрібні поповнення.

- Заспокойся, товариш Жуков! - Ласкаво говорить Верховний головнокомандувач. - Ось тобі в підкріплення два бійці! Знайомтеся: товариш Федоров, товариш Фрадкін. Гаразд, ось тобі, товариш Жуков, ще один боєць – товариш Жданов. Майже що наш ленінградський полководець. Тільки цього разу Володимир Сергійович.
Жуков стояв, нічого не розуміючи і не знаючи, як реагувати на жарт Верховного. Але Сталін не жартував. Він викликав до себе начальника Іваньківський ГЕС Георгія Федорова, головного енергетика каналу «Москва-Волга» Бориса Фрадкіна та головного інженера Володимира Жданова.
- Якщо швидко скинути воду Іваньківського водосховища, лід буде проламуватися і крижана поверхня буде непрохідною не тільки для танків, але і для піхоти супротивника! - Почав доповідати Федоров. - Вода піде швидко. Напір – 12 метрів. У Калініна – 124 метри, нижче греблі – 112.
- Скидаючи воду з підмосковних водоймищ – Ікшинського, Пестовского, Пяловське, Пироговського, Клязьміньского, Хімкінского, ми таким же чином потрощимо крижаний покрив по всьому дзеркалу води і забезпечимо непрохідну для противника смугу від Дмітрова до північної межі Москви, – підтримав колегу Жданов.
- Куди будете скидати воду? До Москви? - Зі зловісним прищуром обірвав його Верховний.
- У нас є Яхромський водоскид. На річці Волгуше, це приплив Яхрома, – підходячи до карти, пояснює Жданов. - Якщо відкрити тут заслінки, вода піде у заплаву Яхрома. Напір ще більше, ніж на Волзі. Рівень водосховищ – 162 метра, а в долині Яхрома – 117. Але тут, правда, стоять ще дві греблі: Яхромського гідровузла, Ікшинська …
- Греблі працюють на підйом волзької води. На жаль, зв’язок з нижнім бьефом – тільки через насоси водопідйому, – вступає в розмову Борис Фрадкін. - Але якщо ми відкриємо заслінки, насоси працюватимуть в генераторному режимі, пропускаючи воду в зворотному напрямку. Вода піде вниз з водосховища, повертаючи в енергосистему електроенергію, витрачену на їхній підйом.Якщо відкрити відразу обидві стулки чотирьох шлюзів, потік посилиться.
- Так вода піде у Яхрому? Значить, річка розіллється і буде бар”ером для танків фон Бока? - Посміхаючись у вуса, Сталін підходить до карти. - А ось у Іваньківський греблі канал перетинає ще одна річка – Сестра, так? Можемо ми воду з Іваньківського водосховища направити туди? Щоб німці не пройшли далі Рогачова?
- Річка Сестра проходить в трубі під каналом і впадає в Волгу нижче Іваньківської греблі, – знову вступають в розмову Фрадкін і Жданов. - У каналі є донні отвори, передбачені для осушення каналу між заградворотами при проведені ремонтнів. Якщо замкнути трубу і відкрити донні отвори, вода підніметься, дійде до Рогачова і затопить весь простір від Іваньківський водосховища до Яхроми. Але затвори є тільки в західній частині труби.
- Скільки часу буде потрібно, щоб поставити нові затвори? - Запитує Сталін.
- Якщо напружити всі наявні сили і нам буде надана допомога з боку інженерного управління фронту, за тиждень, думаю, впораємося, – припускає Жданов.
- Через два дні все має бути готово! - Говорить Сталін. - Попереджаю: вся операція повинна проводитися в обстановці над суворої таємності. Про неї повинні знати тільки ті, кого вона стосується безпосередньо. Безпосередні виконавці не повинні бути поінформовані про цілі операції.
- Але, товаришу Сталін, – перебиває Верховного командувач Західним фронтом. - Ми ж повинні евакуювати населення із зони затоплення!
- Щоб інформація просочилася до німців? І щоб вони послали до тебе свою розвiдницьку роту? Це війна, товариш Жуков! Ми б’ємося за перемогу будь-якою ціною! Я вже віддав наказ підірвати Істрінському греблю. Навіть свою дачу в Зубатові не пошкодував. Її теж може хвилею накрити.
Ось так, як би там не було, ціною численних жертв серед мирного населення в десятках селищ і сіл Сталіну вдалося багато чого. Йому вдалося, не володіючи жодними резервами, скоротити зону бойових зіткнень на Західному фронті практично до двох невеликих точок – біля села Крюково і на Переміловських  висотах, де німців, які намагалися прорватися через канал, стримував  окремий бронепоїзд № 73 військ НКВС. Бронепоїзд цей ішов з Загорська до Червоної Гори (де вже виставлялася далекобійна артилерія, спрямована на Москву), але застряг біля станції Яхрома після вибуху мосту через канал.

За даними дослідника Михайла Архипова, в результаті скидання вод Іваньківського водосховища підйом рівня Яхроми склав чотири метри, а рівень Сестри піднявся на цілих шість метрів. У такому випадку в зоні затоплення виявилося більше тридцяти сіл і безліч дрібних населених пунктів торфо підприємств, будинки яких стояли безпосередньо на берегах. Якщо уявити, що висота селянської хати з дахом не перевищує чотирьох метрів, а все навколо було вкрите крижаною водою з осколками дрібного льоду, то легко уявити собі кількість жертв. Не менше (якщо не більше) їх було і після вибуху греблі імені Куйбишева на Істрінському водосховищі.

Коли кореспондент “Совершено секретно” намагався з’ясувати зону затоплення (і орієнтовна кількість жертв) у старих жителів села Карманова, розташованого на річці Сестрі, вони звернули його увагу на зовсім інші жертви.
- Бачите той пагорб? Там скидані скелети внавалку! - і показують на невеликий горбок на березі Сестри. - Там лежать каналармійцями.
- Червоноармійці?
- Ні, каналармійцями!
Жертв будівництва цього каналу, побудованого незадовго до Великої Вітчизняної, цілком можна зарахувати до жертв оборони Москви. Тим більше, що кількість загиблих тут на порядок перевищує кількість жертв сталінських затоплень осені 1941 року. Історики оцінюють кількість загиблих каналармійців як мінімум в 700 тисяч чоловік. (багато хто дотримується оцінок у півтора мільйона).

Про те, що це аж ніяк не пустопорожні байки, говорять свідоцтва будівельників, якінещодавно прокладали дві нові нитки тунелів Волоколамського шосе під каналом між 7-м і 8-м шлюзами і будували транспортну розв’язку на перетині вулиці Свободи і Волоколамського шосе. Вони стикалися і з величезними ровами, внавалку заповненими скелетами (при будівництві опор естакади), і з замурованими в основу каналу трупами (при будівництві нових тунелів під каналом).
Заради справедливості слід сказати, що затоплення населених пунктів у Підмосков’ї було не єдиним в історії Другої світової. Інший випадок представлений в кіноепопеї «Звільнення» Юрія Озерова. Як би не ставитися до цього пропагандистського творіння,  але  в ньому є одна із фінальних сцен цього фільму, яка просто вражає. Та сцена, в якій за вказівкою агонізуючого фюрера були відкриті заслінки шлюзів на Шпрее, щоб російські розвідроти не дісталися до підвалів рейхскан-целярії. Вода крізь відкриті заслінки ринула по тунелях метро і міських електричок, затоплюючи на своєму шляху всі станції, які використовувалися жителями Берліна в якості бомбосховищ…

Після війни ідею затоплення столиці Росії стали приписувати Гітлеру. У московського драматурга і режисера Андрія Вишневського з’явилася навіть п’єса «Moskauersee» про життя в післявоєнній Москві (на озері, що утворилося після перемоги Гітлера). Однак затоплення столиці силами військ НКВС було неминучим саме після від’їзду Сталіна. До таких процедур готувалися дуже ретельно.