Сарненщина. Від князів до паровозів

Сарненщина – земля, яка дбайливо береже свою минувшину і дбає про майбутнє. Кожен із її населених пунктів має цікаву і неповторну історію: від 900- літнього Степаня до 120 – літніх Сарн.
Наш край славиться своїми лісами і гранітами, синьоокими озерами і чудовими поліськими легендами. Ця загадкова земля виплекала багато художників і поетів, майстрів народної творчості

 

https://lh4.googleusercontent.com/- [lh4.googleusercontent.com]

Свята земля, що народила нас.

Повсюди: від Случі І до Горині -

Зелені луки, вікові ліси.





Сарненський район










Районний центр Сарни









Район на мапі області


Основні дані


Країна:


Україна


Область/АРК:


Рівненська область


Код КОАТУУ:


5625400000


Утворений:


1939


Населення:


98 544


Площа:


1 970 км²


Густота населення:


50 осіб/км²


Телефонний код:


380-3655


Поштові індекси:


34500—34580


Населені пункти та ради


Районний центр:


Сарни


Кількість міських рад:


1


Кількість селищних рад:


2


Кількістьсільських рад:


19


Кількість міст:


1


Кількість смт:


2


Кількість сіл:


61


Кількість селищ:


3







Населені пункти Сарненського району


Міста:


Сарни


Смт:


Клесів • Степань


Села:


Білятичі • Бутейки • Велике Вербче • Вири • Вирка• Висове • Волоша •Глушицьке • Глушиця • Гранітне• Грушівка • Гута-Перейма • Двірець •Довге • Дубки• Дубняки • Зарів’я • Зносичі • Іванівка • Калинівка•Кам’яне-Случанське • Карасин • Карпилівка• Катеринівка • Клесів •Копище • Корост• Костянтинівка • Кричильськ • Кузьмівка •Любиковичі• Люхча • Мале Вербче • Мар’янівка • Маслопуща•Мельниця • Немовичі • Обірки • Одринки • Олексіївка• Орлівка •Підгірник • Поляна • Пугач • Ремчиці• Рудня-Карпилівська • Селище •Стрільськ • Тинне• Тріскині • Труди • Тутовичі • Убереж • Угли•Федорівка • Цепцевичі • Чабель • Чудель • Яблунька• Яринівка •Ясногірка


Селища:


Немовичі • Страшеве • Чемерне






Сарненська земля…


В її історії, як і в історії кожного краю, міста чи навіть малого села, наче в краплині води, відбиті вікопомні сторінки історії українського народу, його культура, його чарівна, співучо – пісенна душа, його радощі і надії.


Сарненщина – земля, яка дбайливо береже свою минувшину і дбає про майбутнє. Кожен із її населених пунктів має цікаву і неповторну історію: від 900- літнього Степаня до 120 – літніх Сарн.

Наш край славиться своїми лісами і гранітами, синьоокими озерами і чудовими поліськими легендами. Ця загадкова земля виплекала багато художників і поетів, майстрів народної творчості.

На території району розміщені чотири заказники місцевого значення, п’ять пам’яток природи, два заповідні урочища, гідрологічний заказник - озеро Сомине є пам’яткою природи всеукраїнського значення.

Пам’ятки історії та архітектури.

Археологія: Степанське городище 10 –12 ст.

Архітектура: Троїцька церква (1759 рік) селища Степань,

Троїцька церква (1725 рік) села Доротичі,

Церква Різдва Богородиці (1766 рік).


Район розташований в північній частині Рівненської області і займає 2 тис. кв. км., що складає 10 % території області.

Межує: на півночі - з Дубровицьким, на сході - з Рокитнівським, на південному сході – з Березнівським, на півдні – з Костопільським, на заході – з Володимирецьким районом.

Сарненщина розташована в межах Волинського Полісся. На території Рівненщини можна виділити Сарненську акумулятивну рівнину. Вона являє собою плоску низовину з переважанням абсолютних висот 150-180 см; виповнених переважно піщаними відкладами, підстеленими палеогеновими пісками, а подекуди – крейдою.

Морфологічні особливості Сарненської акумулятивної рівнини значною мірою зумовлені розташуванням району у межах придолини Стир – Словечна. Для району характерні неглибокі річкові долини з широкими заболоченими заплавами і розширеними заплавними терасами.

Гідрографічна мережа району добре розвинена. Ширина русел річок коливається в широких межах. Глибина річок змінюється від 0,5 до 2,5 - 4,0 м, швидкість течії 0,1 – 0,3 м/с. За умовами водного живлення річки належать до змішаного типу. У весняний період живляться талими водами, з травня по жовтень – дощове живлення, а потім ґрунтові води. Гідрологічний режим річок змінюється впродовж року і залежить від опадів. Основну частину гідрографічної мережі Сарненщини становлять поверхневі води, які формуються та існують безпосередньо на донній поверхні, тобто води постійних водостоків (річок, струмків, каналів) та водойм (природних і штучних озер, водосховищ, ставків). З певною умовністю сюди можуть бути віднесені й води боліт.

На території району протікає 26 малих річок, річки Горинь і Случ, безліч струмків, штучні водойми – 16, одне водосховище, озера – 34.

Ліси займають більшу частину території району, які обслуговують 3 лісгоспи та заповідник. У регіоні розвідані значні запаси гранітів, бурштину, торфу, мінеральних вод. Із 20 розвіданих родовищ експлуатується – 15.

Населення району складає – 98. 544 тис. осіб, в тому числі сільське - 37.200 осіб. В районі проживають 3737 одиноких громадян похилого віку, які взяті на облік в управлінні праці та соціального захисту населення райдержадміністрації, обслуговуються соціальними працівниками - 593 особи. Станом на 01.03.2008 року на обліку в Пенсійному фонді знаходяться 24879 пенсіонерів.

У складі району - місто, 64 села і 2 селища міського типу, які об’єднуються 1 міською, 2 селищними і 19 сільськими радами. Найбільші населені пункти: м.Сарни, селища Клесів та Степань.

Райцентр – м. Сарни розташований на перехресті автомагістралей Київ – Варшава та Рівне – Мінськ, а також залізничних магістралей Київ-Ковель-Яготин і Рівне – Лунінець. Найбільші залізничні станції – Сарни та Клесів. На станції Сарни розміщені відділення Рівненської митниці та енергетичної митниці України.

Природні багатства, зокрема, високоякісні глини та мінеральні води Степаня, стали базою для створення санаторію “Горинь”. Цілющий склад мінеральних вод за своїми властивостями рівняється водам курортів “Миргород”, “Баден-Баден”. Тут ефективно лікуються хронічні гастрити, холецистити, інші хвороби кишківника.

Район багатий нерудними копалинами і вапняками, глинами, пісками і крейдою. Є численні родовища гранітів, сіонітів, діоритів. На території Чемернянського торфовища розміщені родовища торфу потужністю шарів 1,5- 2,5 метрів. З палеогеновими відкладеннями зв’язане єдине в Україні Клесівське родовище бурштину, видобуток якого становить 1400 кг на рік.

На схилах долин Случа та Горині залягають запаси крейди. Її використовують

для виготовлення фарб, цегли в будівництві. В пісках переважають мінерали: кварц, польові шпати, домішки глинистих матеріалів, окисів заліза. Запаси їх необмежені. Є родовища фосфатів.


Історія Сарненського краю невіддільна від історії Волині. В минулому територія району була контактною зоною проживання двох давніх слов’янських племен – древлян та волинян, про що свідчать чисельні археологічні пам’ятки, які зберігаються в Сарненському історико-етнографічному музеї.


Перші сліди перебування людини на території теперішнього Сарненського району відносяться до стародавніх часів. На лівому березі Случа, там, де тепер розкинулися квартали районного центру, археологи виявили стоянки первісних людей доби неоліту. Тут знайдено кам'яні знаряддя праці, уламки глиняного домашнього посуду, виліпленого вручну, без допомоги гончарного круга. Серед знахідок - добре відшліфований молот з висвердленим отвором для деревної рукоятки, кременеві ножі та наконечники списів. На піщаних дюнах, поблизу села Кричильськ у 1951 р. В.І. Канівцем виявлено стоянку мезолітичної доби. Біля мосту по дорозі до с. Корост – поселення гребінцево-накольчастої кераміки, виявлене у 1929 році. Також тут розміщується давній курганний могильник. У курганах знаходять кам’яні знаряддя праці. А на південь від села, на березі р. Мельниця – давньоруське городище, оточене земляним валом. Місцеві жителі так і називають цю місцевість – Городище.


Поселення, назви яких збереглися до наших днів, виникли на території району в основному після утворення держави східних слов'ян - Київської Русі. Державне об'єднання східних слов'ян, призвело до зміцнення економічних зв'язків між окремими частинами Русі, сприяло розвитку торгівлі. Одним з торговельних шляхів стала досить повноводна тоді річка Горинь, по якій купці на невеличких суднах перевозили товари до Польщі, у прибалтійські країни. На цьому водному шляху, по берегах ріки, і виростали поселення. Майже всі вони згодом стали великими селами, деякі з них існують понині.


Межиріччя Горині та Случа довгий час зоставалось незаселеним. Проникненню сюди людини заважали непролазні ліси та великі болота. В період монголо-татарської навали тут з'явилися дворища, які поклали початок поселенням, що згодом переросли у села. Таке походження мають, зокрема, розташовані на південному заході району села Угли та Убереж. Дістатися до них у давнину можна було лише у бездощове літо, або взимку, коли морози сковували поверхню великих боліт-трясовин.


Полісся приваблювало давніх людей достатком риби у водоймах, дичини, ягід, грибів, їстівного коріння. Заливні луки і величезні пасовища сприяли розвитку скотарства. А ріки, густі ліси, непрохідні болота надійно захищали від нападу ворогів.


Місцеве населення мужньо боронилось від монголо-татарських завойовників. У народній пам'яті збереглося чимало переказів про героїчні дії людей, які заселяли ці землі.


Взагалі в історії Сарненщини чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників. У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.


Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в'язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка. Сотні жителів сіл влилися в їхні ряди, включилися в активну боротьбу проти шляхетського панування.


З новою силою спалахнули селянські повстання на територію краю в період Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тоді на боротьбу проти шляхти піднялось населення багатьох пригоринських i прислучанських сiл. Повстанські загони діяли в Немовичах, Тинному, Коросту, Тутовичах, Ремчицях. Громили панські маєтки i жителі Сарн. До селянсько - козацьких загонiв вступило багато жителiв Степаня, яким повстанці оволоділи після запеклої битви в 1649 році.


За Андрусівським перемир'ям 1667 року майже вся Правобережна Україна, в тому числі й Волинь, залишились у складі магнатської Польщі. Колоніальна політика, безконтрольне господарювання i свавілля шляхти негативно позначились на економічному i культурному розвитку загарбницьких земель. Становище тут дещо змінилося лише після третього поділу Польщі (1793 - 1795 рр.) i приєднання Волині до Росії. Знову зросла роль Горині як водного торгівельного шляху, а через Степань на Пінськ, i далі на північ потяглись по зимовій дорозі валки з хлібом та іншими товарами.


Скасування кріпосництва у 1861 році започаткувало у Пригориннi розвиток промисловості. Так, у 1882 році в Степанi працювало три водяні млини, лісопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механічної обробки деревини. Суконна мануфактура діяла в Кричильску. Інакше в промисловому відношенні виглядало Прислуччя. Тут усього-на-всього нараховувалося три водяних млини невеликої потужності i тартак. Дуже повільно розвивалося й сільське господарство. Основним методом господарювання поміщиків було хижацьке винищення лісів та малопродуктивне використання лук. Малородючі землі давали низькі врожаї. На них вирощувались здебільшого жито i картопля. Селяни шукали собі заробітку на розробці лісів. Таким чином, в результаті несприятливого розвитку господарського життя, Сарненщина до кінця ХІХ століття залишалася економічно i культурно відсталою частиною Ровенського повіту Волинського намісництва.


Все було на історичному шляху нашого краю: і татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним промисловості і залізничного сполучення.


Після скасування у 1861 році кріпосного права Україна, як і Росія, пішла по шляху капіталістичного розвитку. Провідне значення в цьому на Рівненщині відіграли залізничні магістралі, будівництво яких розпочалось наприкінці XIX на початку XX століття (Клевань - Степанські дачі (1882 рік), Рівне - Лунінець (1885 рік), Київ - Сарни - Ковель (1902 рік).


Особливою нарадою від 14 лютого 1883 року було прийнято рішення про будівництво залізничних ліній Вільно - Рівне Поліських залізничних доріг. Не дивлячись на великий обсяг будівельних робіт та відсталу техніку, 2 серпня 1885 року було відкрито рух поїздів на дільниці Лунінець - Сарни - Рівне. З цього ж таки дня почала існувати станція Сарни. Перша колія Петербург - Лунінець - Рівне пролягла через Сарни у 1885 році, серед непрохідних боліт і дрімучого лісу. Значна частина залізничних доріг проходила по заболоченій місцевості, перетинала багато рік i дрібних річок. При зведенні полотна під колію довелося відсипати понад 5 мільйонів кубометрів ґрунту.


Наприкінці минулого століття життя пристанційного селища значно пожвавилось. Сталося це завдяки будівництву ще однієї залізниці від Києва до Бреста, що пролягала через Коростень, Сарни, Ковель. Спочатку ця залізниця за проектом мала пройти через станцію Дубровиця, але на заваді став приватновласницький бар'єр. Великий магнат граф Плетор не захотів, щоб залізниця проходила через його володіння. Тоді її спроектували через станцію Сарни. Перехрестя двох залізниць значно змінило обличчя станції - вона перетворилась у важливий залізничний вузол. Відтак, помітно почало зростати місто та чисельність його населення. Вже в 1899 році в містечку жило понад дві тисячі чоловік. На станції прокладались нові колії, будувались нові споруди різних залізничних служб, підсобних приміщень. Почалося будівництво нового великого вокзалу, паровозного депо, водокачки, залізничного мосту через річку Случ.


Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна селищі, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата - грабарка, а транспортом - ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 - 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь - яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.


Після 1902 року станція Сарни стала вже одним з найбільших вузлів залізничних шляхів, якi входили до складу Пiвденно - Західної залізниці. Тоді ж було завершено будівництво вокзалу з кількома залами для транзитних пасажирів та службово – технічними приміщеннями. Одночасно стали до ладу локомотивне депо, ремонтні майстерні, вагонна i розвантажувально - навантажувальна дільниці, будувалися матеріальні склади. Залізничний вузол розвивався, створювалися всі необхідні технічні i допоміжні служби. Швидко зростала тут i кількість робітників - залізничників, основну масу їх становили вихідці з навколишніх сіл, якi оселялися біля станції, будували тут будинки. Для роботи на станції, в депо i майстернях приїздили майстрові люди з різних місць Росії. Для них зводились одноповерхові житлові будинки. Станція поступово перетворювалася в населений пункт.


У зростаюче місто, як мухи на мед, стали поспішати ремісники, торговці, та інші ділові люди. Одних сюди манила надія знайти хорошу роботу, інших — розпочати власну справу, зайнятись комерцією. Тому по обидві сторони станції жваво скуповувались земельні ділянки під індивідуальні забудови. Швидко й позапланово виникали нові вулиці. І назви їм давали відповідні: Широка, Залізнична, Лісова, Грибова, Крива. Урізноманітнювався і склад самого населення. Крім українців тут жили росіяни, білоруси, євреї, поляки, чехи. Однак ніяких сутичок на національному ґрунті між ними не виникало. Всі жили у злагоді, на виду один в одного, кожен займався своєю справою. Єдине, що вносило якийсь поділ між людьми, то це релігія. Одні йшли молитися у православну церкву, другі — в синагогу, треті — в костел.


В цей час у місті, як гриби після дощу, виникають лавки, магазини, перукарні, майстерні. На дому трудились шевці і кравці, в кузнях орудували ковалі. Гучний протяжний гудок, що долинав з паровозного депо, щоранку будив і кликав до праці весь робочий люд.


Повсякденне життя молодого міста перебувало під наглядом міської управи, яка складалася з пристава, урядника і поліції. Був утворений і почав діяти мирний суд.


І хоча місто швидко зростало, школи в ньому ще не було. Тому дітям доводилося ходити в церковно-приходську школу села Доротичі.


У 1902 р. почало працювати Сарненське двокласне залізничне училище.


Але не тільки залізничному транспорту, а й сільському господарству потрібні були кваліфіковані працівники. І у 1903 році в Сарнах відкривають двокласне сільськогосподарське училище, в якому працює 7 вчителів і навчається 353 учні: 210 хлопців і 143 дівчини. Це одне з найстаріших сільськогосподарських училищ не лише на Рівненщині, а й після Херсонського, яке було засновано у 1874 р. й на всій території сучасної України. Введення в дію училища дещо усунуло труднощі з навчання дітей, а крім того справляло благотворний вплив і на їх батьків. У них з'явився інтерес до освіти і культури.


Водночас велось будівництво двох будинків під школу, яка стала до ладу в 1906 році. Зовні ці будинки нічим не відрізнялись від житлових, і тільки внутрішнє їх планування відповідало вимогам школи.


Тривалий час у Сарнах ніяких культурно-освітніх закладів не було. У 1906 році неподалік вокзалу заклали парк, в якому можна було з сім'єю провести дозвілля. Паровозне депо виділило кошти для закупівлі духових інструментів й було організовано перший самодіяльний музичний гурток, який у свята влаштовував для молоді танці. Місцем для танців обрали просторий цех паровозного депо, хоча він мало був пристосований для розваг. Та доводилось задовольнятись і цим. 3 часом обладнали невеличку сцену. В дні різдвяних і новорічних свят тут для дітей влаштовували ялинку. Діти залізничників веселилися біля ялинки, їм дарували пакетики з ласощами. А в ювілейні дати відомих поетів чи письменників вчителі школи влаштовували вечори на їх честь. На ці вечори запрошували школярів та їх батьків. Зі сцени читались вірші, ставились нескладні п'єси.


Зрозуміло, що в той час Сарни мали зовсім інший вигляд, ніж тепер. Лише Залізнична вулиця, де розташовувалась школа, була більш-менш впорядкована. Радували своєю ошатністю і дерев'яні, але обшиті ззовні струганою дошкою і пофарбовані будинки, вздовж хідників росли акації і в'язи. Але інші частини міста виглядали досить непривабливо. Бо як уже згадувалось, забудова його велась не планово і хаотично, кожен будував усе на свій смак і лад. Отож вулиці кривляли, як заманеться, будинки на них споруджувались як завгодно, нічого не робилось по впорядкуванню цих вулиць. Ні мостових, ні тротуарів на них не було. З піщаного торфового ґрунту в суху погоду тут здіймались хмари пилу, а в негоду утворювалось багно. Особливо скрутно було пішоходам весною і восени, коли вулиці тонули у торф'яному місиві. Хоча подекуди прокладали дощані кладки, але ходити по них вночі було дуже небезпечно. Якщо людина оступалась, її ноги провалювались глибоко у болото. І там могли залишитись калоші, які на той час становили неабияку цінність. То й не дивина, коли на другий день на видноті власник загубленої калоші рився у багні, аби знайти свою втрату.


Раз на місяць у кінці вулиці Широкої влаштовувались ярмарки. Сюди селяни з усіх навколишніх сіл привозили на продаж різні сільськогосподарські товари, домашніх тварин і птицю, гончарні і бондарні вироби і багато ще чого. Як і на всякому ярмарку тут панував несусвітний гамір. Все, чим торгували, здебільшого продавалось не з надлишку, а від нестатків, бо селяни жили бідно. На вторговані гроші вони купляли газ, сіль, дрібний сільськогосподарський реманент та предмети домашнього вжитку.


Великі масиви лісу довкола Сарн привертали увагу лісопромисловців. І невдовзі, на південно-східній частині міста, було збудовано невеличкий лісопильний завод (тартак). З ближніх лісосік колоди дерев сюди доставлялись підводами, а з віддалених — сплавом по Случі до села Доротичі. Тут їх витягували на берег і складали в штабелі, до яких від лісопилки підходила вузькоколійка. По ній колоди знову ж таки кінною тягою підвозились до місця розробки. Після паровозного депо лісопильний завод став другим більш-менш помітним промисловим об'єктом міста. Згодом поряд з лісопилкою побудували паровий млин, де мололи зерно, дерли крупу, робили рослинну олію, різали солому на січку. Більше джерел для вкладання капіталу не було і розвиток промислового виробництва у місті на цьому на тривалий час призупинився. Хоча торгівля і ремісництво і надалі розширювали сферу своєї діяльності. Продовжувалась і забудова міста.


У 1914 році біля міста, в районі Сарни-Ковель, з метою використання на науковій основі великих болотних масивів Поліської зони під сінокоси і пасовища, виробництво зернових культур і овочів, оздоровлення місцевості, поверхневого покращення лісів було організовано болотну дослідну станцію. Історія створення і наукова діяльність станції в початковий період пов’язана з іменем керівника Західної експедиції по осушенню боліт І.І. Жилінського, інженера-гідротехніка Ф.П. Шаблигіна, першого директора Л.В. Кузнецького. Протягом багаторічної роботи, на станції працювали доктора, кандидати, доценти сільськогосподарських, біологічних наук. Сарненська науково-дослідна станція вважається однією з найстаріших в Україні, яка функціонує і по нині. Співробітники станції вивели нові сорти трав, що ростуть на торф'яниках та осушених землях, розробили рекомендації використання забруднених радіонуклідами земель.


А попереду Сарни чекали важливі історичні події і суворі випробування, славні та героїчні діла сарненців.


За часів Першої світової війни Сарни були важливим стратегічним пунктом, де розміщувалися військові частини, госпіталі, склади з амуніцією. У 1916 р. в Сарнах побував автор «Пригод бравого солдата Швейка» Я. Гашек.


17 березня 1917 року у Києві було засновано Українську Центральну Раду на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою. Її головою було обрано Михайла Сергійовича Грушевського. Він був дійсно головою і ментором всього зібрання депутатів. Він стояв незмірно вище за своєю освітою, європейським тактом і вмінням керувати засіданнями. Члени засідання поштиво ставилися до свого голови: його називали “професором”, “батьком”, і навіть “дідом”. Перебуваючи на чолі Центральної Ради М. Грушевський боровся за право українського народу на державність. 9 лютого 1918 року уряд УНР і Мала Рада з залишками українських військ залишили м. Київ у зв'язку із наступом більшовиків і почали рухатися на Житомир, який зайняли 13 лютого 1918 року. Та збройні сутички з більшовиками тривали, тому на одній із нарад було вирішено, що уряд пробиватиметься через Коростень до Сарн. 19 лютого 1918 року до Сарн прибули ешелони з урядовими установами і Центральною Радою. Наше місто тимчасово стало місцем перебування центральних органів УНР.


Діяльність Центральної Ради в Сарнах викликає захоплення і повагу. Весь цей час вона не припиняла своєї законодавчої роботи і за цей період прийняла кілька важливих законів, пронизаних ідеєю зміцнення Української державності та її традицій. Серед прийнятих законів були: Закон про Уряд України, Закон про українське громадянство, Закон про адміністративний поділ краю на “землі”, яких мало бути тридцять, Закон про відновлення старої монетної одиниці Української держави - гривні, Закон про державний Український Герб - Тризуб.


Обурений нечуваною підступністю і лицемірством російських більшовиків, саме у Сарнах М. С. Грушевський пише свій публіцистичний твір “На порозі нової України. Очищення огнем”.


Станом на лютий в 1921 р. в Сарнах проживало майже 6 000 чоловік. Це було повітове польське містечко, яке жило лише залізницею.


За Ризьким мирним договором 1921 року територія Рівненщини відійшла до складу Польщі. 17 вересня 1939 - відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі ввійшли до складу колишнього СРСР.


Датою заснування Сарненського району вважається 4 грудня 1939 року, коли була утворена Рівненська область, і згідно з адміністративно-територіальним поділом тоді ж було створено 30 районних і одну міську ради в м. Рівне. Рішенням облвиконкому від 26 лютого 1940 р. в області організовано 56 перших сільських рад, а в містах Дубно, Сарни, Здолбунів, Костопіль, Корець, Остріг створені міські ради, підпорядковані райвиконкомам.


У січні 1940 року вийшов перший номер районної газети «Радянський шлях». Сарненці отримали можливість слухати радіо, читати газети, мати безкоштовне медичне обслуговування та навчання. Організовуються лікбези. В місті та по селам відкриваються бібліотеки. У район приїздять молоді спеціалісти зі сходу України: інженери, агрономи, вчителі, лікарі. На щойно створений Сарненський та Здолбунівський відділки Ковельської залізниці прибуло 1500 залізничників. У місті на той час функціонували: лікарня, дві аптеки, магазини, школа, хата-читальня, клуб залізничників, сільськогосподарське училище.


Але вже на початку історичного шляху наш район потрапив у вир великих військових і політичних конфліктів.


22 червня 1941 року мирне життя країни було перерване віроломним нападом Німеччини. 6 липня 1941 р. гітлерівці зайняли Сарни. З перших днів війни територія Сарненського району стала місцем запеклих боїв. Місто і прилеглі села піддавались нещадному бомбардуванню. Залізна колія, яка була годувальницею протягом попередніх десятиліть, стала прокляттям для міста в ці буремні роки: у перші ж дні війни Сарни були атаковані німецькими військами, а відступаючи з міста, фашисти знищили і залізничний вузол.


Сарненські ліси і по сьогодні пам'ятають сміливу операцію партизанського з'єднання С.А.Ковпака на залізничному вузлі, що ввійшла в історію Великої Вітчизняної війни під назвою “Сарненський хрест”. Партизанські підривники висадили в повітря п'ять залізничних мостів на річках Горинь і Случ, що схрещуються поблизу міста. Робота найбільшого залізничного вузла на півтора місяця була паралізована. Водночас вивели з ладу важливу ділянку залізничної магістралі Київ-Ковель-Брест, що забезпечувала бойову діяльність німецьких формувань. Диверсійні групи під командуванням Олександра Цимбала, Петра Кульбаки, Івана Бережного, Федора Матюшенка з'являлись біля залізниці раптово. Охорона навіть не встигла відкрити вогонь. У ході операції партизани не втратили жодного бійця. Усе це відбувалось саме в той час, коли під Сталінградом Червона Армія перейшла в рішучий наступ.


Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в'язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. Впродовж декількох днів фашисти зігнали в гетто декілька тисяч євреїв і 28 серпня 1941 р. розстріляли їх у лісі поблизу Сарн. Всього за період окупації фашисти розстріляли в Сарнах 13711 мирних жителів міста і сіл району.


У серпні 1941 року Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Більшість територій Рівненщини, ввійшли до рейхскомісаріату “Україна”. Центром його стало місто Рівне. Рейхскомісаріат був поділений на шість генерал-комісаріатів (генеральних округів), які складалися з гебітів (округів) на чолі з гебітскомісарами. На Рівненщині було утворено п'ять гебітскомісаріатів: Сарненський, Костопільський, Рівненський, Здолбунівський і Дубенський. Протягом серпня-вересня на окупованій території облаштувалася німецька цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські, фінансові та інші органи. Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування краю. В руїнах лежали промислові підприємства.


Починаючи з 1942 року, масового характеру набрало вивезення молоді для примусових робіт до Німеччини, де “остарбайтери” були, по суті, каторжанами. Це перетворилося на справжнє полювання за людьми. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 1500 юнаків та дівчат Сарненщини.


З липня 1941 по жовтень 1943 року в Сарнах діяла підпільно-диверсійна розвідувальна група під керівництвом колишнього начальника станції М. К. Фідарова, у 1943 р. страченого гітлерівцями. Ця група заподіяла фашистським загарбникам відчутних втрат. До цієї групи входили Вацлав Ісаковський, Іван Наумець, Марія і Борис Морозовики, Іван Гусєв, Олександра Новицька. Вони мали зв'язок із партизанським загоном “Переможці”. Надавали їм відомості про рух поїздів через станцію Сарни, дислокацію військових частин, патрульних пунктів. Та й самі диверсанти неодноразово прикріплювали міни до поїздів, підривали колії.


Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил. У 1941 році збройним об’єднанням, яке почало діяти на теренах Сарненського та Костопільського районів стала «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця, уродженця с. Бистричі, що на Березнівщині. В Сарнах було організовано окружну команду української міліції, а сам Т. Боровець стає окружним комендантом. Кадри для свого війська готують у створеній підстаршинській школі. Здійснюються напади на німецькі стратегічні об’єкти та комунікації в районі Сарн, Костополя, Людвиполя, Бережного, Рокитного. Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали серед українського населення захоплення. Лави повстанців швидко поповнювалися добровольцями. Боротьба проти фашистів не тільки не послабила міць формувань Тараса Бульби-Боровця, а навпаки - ще більш мобілізувала, об’єднала кращі сили молодих людей, патріотично настроєну інтелігенцію.


У жовтні 1942 р. поблизу Степаня уродженець Полісся Сергій Качинський (псевдо Остап) теж сформував повстанський загін. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). Датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року. 20 травня 1943 р. відбулася атака воїнів УПА на німецький гарнізон у с. Чудель, під час якої було вбито 30 німців. … «18 липня одна вишукальна група української самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському районі бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістолів, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину». «…В боях проти німецьких окупантів відділи УПА зайняли в місяцях березень — квітень 1943 р. містечка: Володимирець, Степань, Висоцьке, Дубровиця, Людвипіль (Соснове — Г. Б.), Деражне, Олика, Цумань, Горохів і ін. Німецькі загони скрізь розбито й розігнано»( «З хроніки подій на українських землях», рік 1943, збірка № 1).


11 січня 1944 року місто було звільнено від німецько-фашистських загарбників 397 і 143 стрілецькими дивізіями, які штурмом оволоділи містом, хоча бої йшли протягом 3 днів за кожну вулицю, за кожний будинок. Фашисти не хотіли здавати залізничний вузол, який мав важливе стратегічне значення для просування радянських військ. За визволення міста Сарни 12 січня 1944 року о 20 год. Москва салютувала 12-ма артилерійськими залпами із 124-х гармат. 143-я стрілецька дивізія за визволення міста була удостоєна ордена Бойового Червоного прапора, 397-а дивізія отримала назву “Сарненська”. Командир 143-ї стрілецької дивізії Герой Радянського Союзу Заікін - Почесний громадянин м. Сарни.


З визволенням Сарн, німці не припиняли бомбардування, особливо постраждала залізниця, хоча вокзал залишався неушкодженим. І сьогодні він немов невидимою ниткою зв'язує минуле і сучасне нашого міста.


Для протиповітряної оборони міста, для захисту залізниці в Сарни прибуває 148-й авіаційно–винищувальний полк особливого призначення. Аеродром було розміщено на околиці села Сарни. Тяжкі повітряні бої відбулися над Сарнами наприкінці березня 1944 року. 22 березня 1944 р. о 10-й годині ранку 120 німецьких літаків взяли курс на Сарни із смертоносним вантажем. Але винищувальний полк наших соколів сміливо вступив у бій, відбиваючи численні атаки. Пілот М.Часник здійснив у цьому бою повітряний таран, залишившись при цьому живим. За виконання цих бойових завдань полк був відзначений орденом Бойового Червоного Прапора. Чотири пілоти - винищувачі Віктор Іванов, Степан Іванов, Євген Трофимов, Микола Часник – удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Майже весь особовий склад був відзначений державними нагородами. Вдячні жителі міста у 1979 році встановили пам'ятник – літак (архітектор Я. Руцький), який зустрічає нас при в’їзді в місто зі сторони Києва.


На вулиці імені полководця Суворова знаходиться величний Меморіал Солдатської Слави, який було відкрито у 1977 р. (архітектор Є. Пронів). Його увінчує врочиста стіна з барельєфними зображеннями орденів Перемоги і Вітчизняної війни, фігурний виріз у формі п'ятикутної зірки служить входом на меморіальне кладовище. Перед входом застигла бронзова фігура солдата. Він схилився на коліно і похилив голову, віддаючи шану тим, хто спочиває тут вічним сном. В його братських могилах поховано 2705 солдат і офіцерів, які загинули в боях за Сарни та від ран, одержаних в бойових операціях. Кожної весни, в День Перемоги, тисячі сарненчан разом з ветеранами війни приходять сюди, щоб покласти на могилу воїнів квіти, схилити голови перед їх подвигом в ім'я свободи і миру на землі.


Руїни і згарища залишила війна. Знавіснілий ворог завдав величезних збитків міському господарству, знищив і ту невелику кількість промислових підприємств, культурних і навчальних закладів, які були до війни. Почалася відбудова зруйнованого війною господарства. Відновила свою діяльність залізниця, а потяги, що йшли через місто, везли пасажирів у Варшаву і Москву, Брест і Ригу, Львів та Мінськ.


Уже в повоєнний час Сарни почали розвиватися як промисловий центр. Тут було збудовано чимало заводів і комбінатів.


Сарни увійшли в світову історію завдяки тому, що саме тут на військовій базі «Сарни», була знищена остання пускова установка ракет середньої дальності згідно з договором між колишнім СРСР і США.


З містом пов'язані долі Нобелівського лауреата в галузі фізики Григорія Шарпака, письменника Бориса Шведа, лікаря-психотерапевта К.Дубровського, Президента ВАСГНІЛ М. Ольшанського, оперної співачки, яка своїм чудовим голосом репрезентує Україну за кордоном Наталії Ковальової, спортсмена-борця П. Котка. В розвиток науки, певний вклад внесли науковці Сарненської дослідної станції.


У 60-х роках ХХ століття пройшло укрупнення районів і колишні Клесівський та Степанський райони ввійшли до Сарненського. Так, Сарненський район став за площею одним із найбільших в області.


Величезним лихом для Сарненщини стали науково не обґрунтовані меліорації, осушення боліт, що відігравали важливу роль регуляторів річкового стоку на значних територіях. Інтенсивне осушування на розпочалося з 1966 р. Спочатку за рахунок знищених боліт площа сільгоспугідь збільшилася. Та вже до 1992 р. позитивний економічний ефект змінився на негативний — у тяжкому стані опинилися не тільки території осушених боліт, а й сільгоспугіддя в цілому.Рівень ґрунтових вод понизився в середньому на 1,8—1,0 м. Близько 50 % малих річок стали жертвами необоротних змін режиму стоку, в багатьох річках істотно зменшилася кількість риби та інших гідробіонтів.


Порушились умови відтворення представників дикої флори та фауни, різко зменшилися площі боліт, багатство болотних видів рослин і тварин, триває винищення лісів.

Жахливого за своїми наслідками удару екосистемам Полісся завдала чорнобильська катастрофа,яка чорним крилом накрила край дрімучих ліси, боліт та непрохідних мочарів,накрила невижимою отрутою прозорі стави та чисті озера. І посеред цієї поліської краси – біленькі хатинки у вишневому суцвітті садків.Не було сім’ї, яку не оповив би вогонь Чорнобиля. Серед сотень тисяч українців, хто не шкодуючи власного життя та здоров’я, боровся зі страшним лихом, допомагав мирному населенню вистояти, вижити, переселитися в „чисту зону”, відроджувати обпалену радіацією землю, були й наші земляки. Високий професіоналізм, справжній героїзм, мужність і самовідданість під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС продемонстрували понад 400 жителів району, 312 з яких і нині проживають на території Сарненщини. Усі вони мають статус ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Для нашого району Чорнобиль сьогодні - це понад 94 тисячі осіб, постраждалих від катастрофи та її наслідків, Понад 900 сімей нашого району спіткало горе, у районі живуть приблизно 1500 інвалідів-чорнобильців та ліквідаторів. Це лихо щоденно гостро й болюче нагадує про себе нам, жителям Сарненщини, які, як і мільйони українців, пережили Чорнобильську трагедію, яка буде тяжкою спадщиною ще для багатьох поколінь.


Співучі й веселі, мудрі й роботящі люди, їхнє вміння працювати завжди схоже на творчість, закоханість у свій поліський край, вигідне географічне розташування, сприятливі умови для розвитку промислового виробництва, природні багатства, наявність вузлової залізничної станції, автомагістралей обласного та республіканського значення, висунули наш район в число привабливих ділових партнерів у державі та за кордоном. І сьогодні Сарненський район - один з найбільш економічно і соціально розвинених районів області.

Поняття ‘Волинь’ відзначається певною стійкістю, хоча й різними підходами та характеристиками щодо його означення та окреслення і, особливо, в історичних часі та просторі. Представники різних наукових напрямів історії, етнології, топоніміки, геральдики а також географії, філології та інших наук відмічають стійкість цього поняття з давніх-давен. Проте в нього вкладався різний зміст, якщо вивчати регіон в історичній ретроспективі.


В давнину це була територія, на якій згадуються слов'янські племена дулібів, бужан, лучан, волинян та інші. До сих пір ведуться суперечки про справжність тієї чи іншої назви племені і території, яку воно займало, вивчаються літописи і хроніки, спогади іноземних авторів, матеріали археологічних розкопок тощо.






На відтинку: ВІД ВОЗІВ ДО ПАРОВОЗІВ




Утворення давньоруської держави Київської Русі в X ст.призвело до зміцнення економічних зв’язків між частинами Русі, сприяло розвиткові торгівлі. По берегах річок Горині, Случі, Стиру виникли численні поселення та укріплення; в Погоринні – Степанське та Кричильське городища. Степанське князівство в ХІ-ХІІ ст.. входило до складу турово-пінських земель.


Після обєднання в 1199р. Галицького й Волинського князівств землі нашого краю входили до складу Галицько-Волинського князівства.

На цей період припадає й введення на Волині християнства моравським архієпископом Мефодієм. До розпаду моравського царства натовпи слов”ян, що вірили в Христа, залишивши Панонію, розселились на сусідніх землях. Частина з них знаходила притулок у південних областях Волині. Ці посланці й сіяли тут паростки святої віри.

Галицько-Волинські землі часто піддавались нападу монголів. Війська князя Данила Галицького в 1254-1255 рр.визволили Волинські землі від нападників. Але в 1259 р. наш край знову опинився під гнітом татар. Місцеве населення змушене було платити великі податки: поплужне /податок від плуга/, ямне /повинність підводами/, кормове /утримання татарських наглядачів/. Багато міст зазнало руйнувань, занепали.

Ослаблене татаро-монгольською навалою, Галицько-Волинське князівство в 1340 р. втратило свою незалежність і було захоплене в 40-70-х роках XIV століття польськими і литовськими феодалами. Росли феодальні володіння польських, українських магнатів. Великий литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами наділяє земельними володіннями князя Острозького. Йому став належати Степанський замок. У жалуваних грамотах було записано: “Щоб ці села держати вічно, непорушно, з усім, що до цих сіл належить: з полями, сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з болотами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками й прибутками” .

Після смерті Свидригайла в 1452 р. Волинське князівство було остаточно ліквідоване. Волинь стала складовою частиною Литовського князівства. Після підписання Люблінської унії в 1569 р.Волинські землі захоплюють польські феодали, яким належали майже всі поселення. Частина земель нинішнього Сарненського району належала Степанському монастирю.

Одночасно з розвитком сільського господарства почало розвиватись ремесло, що зосереджувалось у містах. Збільшувалось товарне виробництво. В ХVІ-ХVІІ ст. на Волинському Поліссі уже сформувались високорозвинуті як на той час ремесла. По селах повсюдно було поширене ткацтво, гончарство, бондарство, ковальство. В містах зосереджувалось виробництво сукна, ковдр, зброї, музичних інструментів, ювелірних виробів. Населення займалось лісовими промислами, рибальством, бджільництвом.

Феодали нещадно експлуатували місцеве населення. Хоча селяни й мали своє майно, худобу, знаряддя праці, але законодавство позбавляло їх вільно розпоряджатись ними. За найменші провини селян катували, знімали грошові і натуральні штрафи, кидали у в’язницю. Вони відробляли панщину від 2 до 5 днів на тиждень. А в тих районах, де родючість грунтів була вкрай малою і невигідно було вести своє фільваркове господарство, феодали накладали грошові податки. Це призводило до повного зубожіння населення.

Крім соціального, народ терпів ще й національний гніт, який особливо посилився після Брестської унії 1596 р. Степанський монастир з 1629 р. став уніатським.

Становище народних мас під тягарем національно-кріпосного гніту все більше погіршувалось. Наприкінці XVI ст. спалахнули повстання на чолі з К.Косинським та С. Наливайком. Це був широкий спільний виступ селянства, козацтва, міських низів України проти феодального гніту. В 1596 р.С.Наливайко разом із своїм загоном побував у селищі Степань, селах Немовичах і Тинному.Після придушення повстання польські магнати ще більше посилили гноблення народних мас. Це дало новий поштовх до початку визвольної війни, що почалася в 1648 р. Проти польсько-шляхетських загарбників і місцевих феодалів.На чолі народних мас став козацький сотник, а потім гетьман Б.Хмельницький. На боротьбу проти шляхти піднялись і жителі селища Степань, сіл Немович, Короста, Тинного, Тутович, Ремчиць. В 1648 р. під Степанем відбулась битва повстанського війська з переважаючими силами С.Чарнецького. В 1649 р. селянсько-козацькі війська оволоділи Степанем.

За Андрусівським перемир’ям 1667 р. майже вся Правобережна Україна, в тому числі й наш край, ввійшла до шляхетської Польщі.

Для зміцнення своєї влади польські магнати перетворювали уніатські церкви у великих землевласників. У 1753 р. Я.Сангушко подарував князю Ю.Любомирському Сте-панський замок і всі його володіння. Замок тоді мав 4 вежі, вали. З 1775 р. Степанський замок став власністю Ю.Потоцького, а через кілька років дістався Ворцелям.

Тут, у Степані, народився відомий діяч польського визвольного руху Станіслав-Габріель Ворцель. Разом зі своїм братом Миколою він брав участь у боротьбі проти царату. Микола Ворцель був посередником між Південним товариством декабристів та Польським демократичним товариством. Після поразки декабристів у 1825 р. Миколу Ворцеля заарештували. С.-Г.Ворцель брав участь у польському повстанні 1830-1831рр, за що його Степанський маєток було конфісковано на користь царської казни. Давня історія Степані не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини минулого міста. Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі. З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIIIстолітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Ні¬мого та його сина Івана.

Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. Приміром, городенський князь Давид Дмитрович та його син Митко, які княжили в цей період в сусідньому Давид-городку. І князь Семен Степанський міг бути прямим нащадком степанського князя Володимира Івановича, династія якого безперервно правила в Степанському князівстві. В 1326 році Степанське князівство стало залежним від волинського князя Любарта Гедиміновича. В 1337 році його син Федір Любартович прогнав із Степані князя Семена. Але сам Федір Любартович незабаром втратив Волинське князівство і князю Семену вдалося повернутися назад у Степань. Він помер близько 1399 р. Напевно, з його смертю обірвалась династія степанських князів. У першій половині XV століття Степань згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихиль¬ник Свидригайла Ольгердовича. Дітей у нього не було, і право на Степанське князівство перейшло до його старшого брата Юрія, який вже дістав від Свидригайла Дубровицьке князівство. Повернувшись з Новгорода Великого, куди мусив тікати після поразки Свидригайла, він вернув свої володіння і дістав на них підтвердження Казимира Ягеллончика. Князь Юрій Семенович був одним з керівників литовського посольства на сеймі1446 року, де велася мова про відмову Казимира Ягеллончика на право брата наслідувати польську корону.

Старший син Іван наслідував Дубровицьке князівство. У 1482 році його за участь у змові проти короля Казимира Ягеллончика було страчено. Інший син Семен осів у Степані, а після смерті брата — приєднав собі і Дубровицьке князівство. Був також старостою луцьким і маршалком Волинської землі (1490-1505), словом, йому належала вся влада на Волині. На прохання Семена в 1499 році великий князь Литовський Олександр затвердив привілей для міста Степані: «Бив нам чолом староста луцький, маршалок Волинської землі, князь Семен Юрійович і просив нас, абисьмо йому дозволили ярмарок мати в Степані і сказав перед нами, що це місту нашому Луцьку не шкідливо. І ми на його чолобиття то вчинили, і той ярмарок у місті його в Степані дозволили єсьмо йому мати на св. Спаса день один в році». Напевно, на той час містечко вже користувалось магдебурзьким правом. Зацікавлені в притоці населення, що гарантувало збільшення доходів, феодали доби¬вались магдебурзького права для своїх міст. На рубежі XV-XVI століть більшість волинських міст користувалася таким правом. Хоч бургомістр та війт у приватновласницьких містах назначалися лише зі згоди феодала, бо на його користь йшли податки, у своїх внутрішніх питаннях міщани залишалися вільними. Зокрема, ярмаркове мито йшло в доходи міста, і ярмарки були для міст вигідними.

Князь Семен Юрійович помер у 1505 році. У нього не було наслідників по чоловічій лінії. За тодішнім правом третина князівства і міста Степані відійшла до великого князя, третину успадкував разом з Дубровицьким князівством племінник Юрій Іванович, а ще одна третина дісталась старшій доньці Анастасії. На її прохання у 1510 році король Зигмунд Старий видав привілей Степані ще на дві ярмарки — на Покрову і Св. Афанасія. В 1511 році король надав дві третини Степані великому гетьману Литовському князю Костянтину Острозькому, що був одружений з Танею, донькою степанського князя Семена Юрійовича. «Дали йому замок Стенань з містом і зо всіми волостями і тую третю часть замку Степань і міста, і всіх волостей, котра спала була на князя Юрія Івановича Дубровицького, бо то імення дав отець наш князю Юрію Семеновичу до своєї волі, що отець наш кому дав до його милостивої волі, то є в на¬шій волі. Коли ж той замок є в нашій волі, ми взявши його до нашої руки, з особливої ласки нашої далисьмо і вічно дарували і записали сим нашим привілеєм князю Костянтину і його княгині і їх дітям і потім будучим їх нащад¬кам замок Степане з містом, і з їх боярами і з слугами путними і з міщанами, і з данниками, людьми тяглими, з селами боярськими, зо всім правом і панством, і власніс¬тю, нічого на нас і на наші наслідники не залишаючи. Дано в Бересті на великому сеймі18.06.1511, індикта 4».

З того часу містечко було поділене на дві частини з окремими магістратами і своїми привілеями. Королівська третина видавалася в оренду. В1511 році її власник дістав ярмарковий привілей на Св. Петра: «…ми дозволили йому в Степані в його третій частині на Святого Петра день так добровольне, як князь Костянтин свої два ярмарки масть; а не маєть князь Костянтин в тот єго ярмарок ні в чому вступатися». Старий замок степанських князів тоді вже було зруйновано часом, і Острозькі на початку XVI ст. збудували новий замок з чотирма вежами і земляними валами. Вали цього замку, як і городище давнього міста, збереглися понині. На жаль, досі ще не проводилося їх археологічне дослідження.

В 1569 році урядник Острозьких на чолі кількох сотень бояр, слуг, жовнірів та міщан «з гаківницями, ручницями, з сагайдаками, з ме¬чами, з рогатинами і з сокирами» напали на частину Степані, яку тримав С. Граєвський. З могутнім родом Острозьких було важко боротися. Тому А. Ласький в 1570 році, який тоді ще не мав спадкоємців, відписав коронному скарбу свої волинські володіння: Полонне, частки в Остро¬зі, Романів, Красилів, Чуднів, Шульжичі, Колодко, частки в Черняхові, Степані, Рівному, Берездові, Янушполі (Ямполі). Майже всі ці володіння відійшли до князя Костянтина Острозького (1527-1608). У 1570 році в Степані налічувався 241 будинок, у 1583 — 428 будинків, крім них, у місті мешкало: 95 халупників, 95 городників, 19 комірників, 3 підсусідки. У місті було 25 майстрів-ремісників 17 спеціальностей, які об’єднувались у цехи, 3 рудні та кілька поташних заводів. У загальне ополчення містечко повинно було виставляти 40 чоловік піхоти. Степань була одна з найбільш розвинених волинських міст. Тут діяло три церкви: Миколаївська, Троїцька і Преображенська. В 1572 році князь К. Острозький заснував монастир, якому в 1599, 1601-1603 pоках надав ряд земельних наділів.

У міських цехах кількість майстрів була суворо регламентована. Це диктувалось ринком збуту. В кожного майстра було один-два підмайстри і кілька учнів. Всі вони жили в домі майстра, де і харчувались. Кухню вела спеціально найнята кухарка або сама майстриня. Нецехові майстри не мали права продавати свої вироби, хіба що на яр¬марках, їх звали «партачами».

В Степані були майстерні ювелірів, майстер по виготовленню меблів, три кравці, три шорники, швець, коваль, різники, які тримали м’ясні ятки-крамниці. Великою була майстерня зброяра-шабельника Міклаша. Там було кілька десятків наймену¬вань різноманітного інструменту, кліщів, «молотків ковальських». Заготовками служили переважно клинки старих мечів, які шляхта приносила, щоб перекувати на шаблі. Багато людей працювали на руднях, де добували залізо, виплавляючи його з болотної руди.

Але особливо багато людей було зайнято на поташних заводах, так званих будах.

Найбільший поташний завод належав князеві Костянтину Острозькому. Шафарем його заводу був війт Степані Грін — багатий міщанин. У нього було 2200 кіп литовських грошей, перли, золоті ювелірні вироби, срібний посуд, дорогий одяг. Поташні буди купця Юнаса в 1565 році обслуговувало 700 підвід. У 1564 році луцький купець Батко Мисанович підписав контракт з війтом з Бережців на будівництво в лісах Степані поташної буди і забезпечення провіантом 100 робітників. У Степані не вистачало візників, і шафарі поташних буд С. Граєвського в 1569 році підписали контракт з 13 візниками, котрі на 21 санках мали возити поташ із Степані в Устилуг, де його перевантажували на комяги. Візники з Володимира-Волинського діставали 1 ко¬пу 50 грошей від кожного перевезеного лашта. Крім того, С. Граєвський витрачав 700 талярів для найму в Степані «фур петельних». Незважаючи на інтенсивне виробництво поташу та руди, старанно слідкували за збереженням лісу. Існувало спеціальне законодавство проти браконьєрства та нищення лісів чи забруднення річок. Винних чекали суво¬рі покарання: шляхта та міщани платили грошові штрафи, залежних селян карали киями. За підпал лісу загрожувала смертна кара.

Крім промислового виробництва, значна частина міщан займалась сільським господарством. У 1570-1576 pоках міщани мали 65 полів і 124 городи. Навіть ремісники мали свої городи. Степанські купці торгували переважно худобою: биками, волами, коровами, козами і баранами, їх череди можна було зустріти на ярмарках майже всієї Волині та Поділля. Взамін у Степань приганяли коней. У лісах водились лосі та олені, але полювання на них було заборонене, за чим лісники Острозьких старанно слідкували.

Острозькі прихильно ставилися до іновірців, дозволяли селитись у своїх володіннях татарам, караїмам, євреям. У Степані був цілий єврейський квартал. У центрі стояла мурована в готичному стилі синагога. А. Ласький збудував у місті також католицький костел.

У кінці XVI ст. загострились релігійні відносини. У 1596 році на соборі в Бересті було прийнято унію, яка підпорядкувала Київську митрополію Римському Папі, залишаючи східний (грецький) обряд. Унію підтримала частина вищої ієрархії і української знаті, сподіваючись, що з допомогою Риму буде стримана польська експансія і припинено насильне окатоличення. Але князь Острозький виступив проти унії, не визнавши рішення Берестейського собору. В його володіннях уніати не змогли зайняти майже жодної церкви. Так було і в Степані. А Степанський монастир став одним з головних осередків православ’я на Україні. Тут діяли школа і бібліотека. В стінах монастиря працював культурно-освітній і церковний діяч Ісаакій Степанський (1596), Лука Білгородський, Ієремія Пелагонський та Сергій Мукачівський. Містечко поступово збільшувалося. В 1629 році в Степані вже було 636 будинків, далі розвивалися ремесла і зростали цехи.

В 1648 році розпочалась визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. З того часу з невеличкими перервами війни тривали практично до початку XVIII століття. Учасник цих подій, поет С. Твардовський в своїй поемі про війну поляків з козаками згадує про бій загону Чарнецького з козаками під стінами Степані в 1648 році. Постійні війни і битви не могли не позначитись на економічному становищі. В середині XVII ст. практично припини¬лось виробництво поташу, завмерла торгівля, опустіли ярмарки. Лише під кінець століття почало відроджуватись економічне життя. Степань залишилась у складі Польсько-Литовської держави. По смерті князя Януша Острозького (1620 року) Степань перейшла до князів Заславських, а з 1682 року — до князів Сангушків. 17 травня 1682року князь Олександр-Януш Заславський домігся від короля Яна III Собєського нового привілею на проведення двох ярмарків. У 1684 році було визначено плату міста в королівську скарбницю — 500 злотих.

У 1753 році надвірний маршалок князь Януш Сангушко подарував Степанський ключ підстолію Литовському князю Йозефу Любомирському під обов’язок виставляти 63 кінних воїни для коронної армії. Старий замок Острозь¬ких, що вже втратив оборонне значення, теж перейшов до Любомирських.

У 1775 році містечко перейшло до коронного крайчого Йозефа Потецького. Від Потецьких містечко і Степанський ключ перейшли до графів Ворцелів. Галицький каштелян Станіслав Гржегож Ворцель у 1780 році добив¬ся привілею на чотири ярмарки. Було дозволено двотижне¬ві ярмарки на Покрови та Федора, чотиритижневий ярмарок після Божого Тіла і тижневий ярмарок по Св. Анні (всі за латинським календарем).

У 1793 році на Правобережну Україну і Волинь вступили російські війська. В ході бойових дій проти польських повстанців ці землі були остаточно приєднані до Росії. Степань стала містом Ровенського повіту Волинської губернії.Скасування кріпосництва у 1861 році започаткувало у Пригориннi розвиток промисловості. Так, у 1882році в Степанi працювало три водяні млини, лісопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механічної обробки деревини. Суконна мануфактура діяла в Кричильску. Інакше в промисловому відношенні виглядало Прислуччя. Тут усього-на-всього нараховувалося три водяних млини невеликої потужності i тартак. Дуже повільно розвивалося й сільське господарство. Основним методом господарювання поміщиків було хижацьке винищення лісів та малопродуктивне використання лук. Малородючі землі давали низькі врожаї. На них вирощувались здебільшого жито i картопля. Селяни шукали собі заробітку на розробці лісів. Таким чином, в результаті несприятливого розвитку господарського життя, Прислуччя до кінця ХІХ століття залишалося економічно i культурно відсталою частиною Ровенського повіту Волинського намісництва.


Все було на історичному шляху нашого краю: і татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним промисловості і залізничного сполучення. Провідне значення в цьому на Рівненщині відіграли залізничні магістралі, будівництво яких розпочалось наприкінці XIX на початку XX століття (Клевань – Степанські дачі (1882 рік), Рівне – Лунінець (1885 рік), Київ – Сарни – Ковель (1902рік).







Сто літ тому


Історію, як би не підтасовували і перекручували, однак повністю змінити неможливо. Бо вона, як і правда свята. Але так вже склалося, що нас поліщуків навчали всіх історій; середньовічних, новітніх, зарубіжних і радянських…, а от до своєї рідної чомусь “руки не доходили”. А та скупа хронологія історичних подій не дає навіть уявної картини того минулого людського життя . Тому мені прийшлось перелопатити величезну кількість старих книжок, щоб знайти бодай якийсь опис очевидців про життя нашого сарненського краю понад століття тому, коли він перебував у Речі Посполитій…


В моєму рідному селі Немовичі стоїть дерев”яна православна церква святої Параскеви Сербської; як розповідав моєму батьку його дід, щоб запам”яталося її будівництво, кожен житель, навіть діти, мусили принести камінь у закладку фундаменту.

Населення села складалося переважно з “тутейших”. / у глухих поліських нетрях на запитання під час перепису, якої вони національности, відповідали, що вони „тутейші” (місцеві). . „Тутейші” – це означало, що вони 1) не-поляки; 2) православні/. ..

Тільки на Вигоні жило декілька єврейських сімей. Мешканці села в основному поєднані між собою родинними зв”язками; були вихідцями з тих великих старовинних поліських родів, що й збереглися до цих пір; Ковпакових, Савчиних, Приймакових, Жукових, Кратових, Кіркових ,Ковальових і Соловйових…

Селянські землі простягалися по вузенькій долині берегів Язвинки, з обох боків обрамлених панськими лісами. Пасовиська не було, тому для випасу худоби орендували у пана луги. Заробітків було мало, фільварки і рудні доходи не приносили. Єдине що виручало селян-це тваринництво. Годували телят і бичків, щоб восени продати, купити гасу, солі і виплатити податки…

 В хатах дерев”яної підлоги не було, була мазана глиняна долівка. Вікна були маленькими. Вся сім”я; старі і малі спали на печі. Взимку в хату заносили народжених телят з ягнятами. В сінях сиділи кури. Головне місце в хаті займала величезна піч, а за нею запічок, де й спали. Коминів не було, бо за них треба було платити податок. Дим виходив в сіни а звідти через щілини на дах. В кутку стояв величезний стіл. Попід стінами стояли лави, які приставляли під час обіду до стола, а вночі на них спали молодші члени сім”ї. З другого боку біля дверей стояла полиця для посуду, в кутку ще стояли кочерга, рогачі і березовий віник. Не дивлячись на таку бідноту, на стіні проти дверей висіло з десяток, обрамлених рушниками, ікон. Повсякденний одяг висів на жердці біля печі, а святковий зберігався у скринях і сундучках….

Основною стравою селян була картопля варена або печена, в обід капусняк і варена картопля. Ввечері печена картопля з смальцем та квашеною капустою,соленими огірками, а інколи з грибами… Варену картоплю, яку не з”їли, ставили у піч, там вона припікалася, її потім

їли з кислим молоком. По святах варили вареники з картоплею і сиром, а у пісні дні до картоплі варили юшку з грибів, яких в тогочасних лісах було вдосталь… Однак недоїдання і голод були звичними для поліщуків. Про це навіть писав польський часопис “Наше життя”,який видавався на українській мові. А з трибуни сейму лунали заклики допомогти знедоленим поліщукам Сарненського повіту. Ця газета вустами волинського посла Польського Сейму ,розповідала про те, як в Немовичах, біля примітивного вітряного млину І. Баєчко розповідав, що в Сибіру, де він був декілька років і годував там свиней, що якби тим свиням давали їсти те, що їдять немовицькі діти, то ті свині від такого корму поздихали б. Біля того млина, край села є халупи, в яких сім”ї хліб бачать тільки на великі свята, бо на їхньому полі родить тільки картопля.

Посол Польського Сейму від Волині Юрій Тимощук, виступаючи перед парламентарями у лютому 1924 року, жахав їх страшними фактами із життя селян поліського краю, який він відвідав, щоб особисто переконатися про їх життя: “Жахливо побувати в кількох хатинках Зносич. Зайшов у двері висотою трішки більше метра, є віконце менше від ліктя. І в цій буді, розміром 3 м. на 4, живе 12 душ. Перед входом у цю халупу на снігу стояла боса дівчинка- на лютому морозі боса. На печі сиділо 6-малих, зовсім голих дітей. Їхня їжа- юшка з гнилих буряків і редьки, посипаних вівсом. Мати лежала на лаві, ледве рухалась. А батько, якби його поклали в труну, ніхто б не впізнав, що це жива людина. Так живуть в кожній другій хаті …Школа в Немовичах зимою, у великі морози пустує бо всі діти босі… Я побував у всіх селах повіту і всюди злидні, голод і черевний тиф.”…

Жодна хронологія не зможе відобразити таких жахливих сцен з життя поселень поліського краю: “Я бачив похорони – пише посол Сейму у 1926 році – спостерігав, як за труною, відспівуючи псалми чимчикував босоногий дяк, хоча вже була пізня осіння пора,як розмахував кадилом у рваній рясі і взутий в постоли піп. Босі, одягнені в страхітливе лахміття батьки так побивалися за своїм синочком, аж серце заходилося від жалю.За ними тупцювали, високо перебираючи посинілими від холоду ноженятами, ще шестеро дитячих кістяків. Несподівано до цієї страшної процесії підійшов якийсь молодий панич і простягнув дітям окраєць чорного хліба. Діти, мов горобці накинулися на хліб, геть забувши про похорон. Вони відстали від процесії далеченько, ковтаючи на ходу хліб, заплакані побігли, наздоганяючи домовину братика”…

Про те, що українським священикам польська влада не симпатизувала, писав часопис “Наше життя” за 1922 рік. В одному з номерів часопису повідомлялося, що православний священик разом з дяком і церковним старостою ходили заробляти на сусідні польські землі- косити і молотити збіжжя. Довідавшись, що один з косарів священик, пан пошкодував його і дав віз пшениці, відправивши додому”

Ось так жили наші пращури сто років тому. Погані землі і відсутність робочої худоби,примітивні соха і рало з дерев”яною бороною не могли витягти селян з голоду і злиднів, які гнали сільських батраків у міста, проте не рятувалися, бо і там панувало безробіття…



СУЧАСНИЙ КРАЙ


Сучасна сарненщина – це чудовий поліський край, один із найпотужніших регіонів Рівненщини за економічним, трудовим, природним потенціалом, розташований у центрі Рівненського Полісся.


Мальовнича природа, багаті земельні ресурси, пам'ятки історії та культури, вигідне географічне розташування дозволяють запропонувати діловим партнерам цікаві форми співробітництва з освоєння родовищ корисних копа, мінеральних вод, переробки лісової та сільськогосподарської продукції, виробництва товарів народного споживання, розвитку сфери послуг.


Розвивається промисловість, зокрема переробна, деревообробна, металообробна. В районі впроваджують сучасні технології з добування щебеню. Практично в усіх галузях є приклади господарювання європейських зразків, із досвідом їх роботи ми готові поділитись.


Сарненщина має потужний туристичний потенціал. Шанувальникам народних талантів, любителям неповторних поліських природних ландшафтів буде цікавим знайомство з носіями древньої й самобутньої культури наших предків. Їх майстерність уже визнали на всеукраїнських і міжнародних конкурсах і фестивалях.


А головне: Сарненщина багата людьми, які мають глибокі знання, вміють працювати, люблять свій поліський край, поважають, відроджують, примножують і передають традиції та звичаї своїх предків.


Тож щиро запрошуємо вас на Сарненщину! Переконаєтеся, що це справді чарівний край не лише для відпочинку, але й для примноження свого потенціалу, зустрічей з цікавими людьми та для ділового співробітництва.




Місцеве самоврядування Сарненського району


Місцеве самоврядування здійснюють територіальні громади сіл, селищ, міста як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міську ради та їх виконавчі органи, а також через районну та обласну ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міста.


У жовтні 2010 року на чергових виборах депутатів місцевих рад обрали Сарненську районну раду VI скликання за змішаною виборчою системою у складі 44 депутатів.


Сарненська районна державна адміністрація – місцевий орган виконавчої влади, у своїй діяльності сприяє міській, селищним, сільським радам у здійсненні ними власних повноважень та контролює виконання делегованих повноважень органів виконавчої влади.


На території Сарненського району розташовані 67 територіальних громад, які об’єднанні в 1 міську, 2 селищні та 19 сільських рад.


За роки незалежності України територіальні громади отримали статус первинного суб’єкта місцевого самоврядування й сьогодні становлять його основу.


Територіальні громади мають право обирати сільських, селищних, міських голів і ради як представницькі органи місцевого самоврядування, що є одним з основних принципів демократичного суспільства.




Промисловість


Промисловість є домінуючою галуззю виробництва в районі, її частка у валовій доданій вартості становить майже 50 відсотків. Промисловий комплекс району охоплює 4 провідні галузі – добувна, харчова, деревообробна, машинобудування та оброблення металу і налічує понад 60 промислових підприємств, у т.ч. основного звітуючого кола - 15


Основна продукція промисловості – щебенева, лісосировинна, пиломатеріали, столярні щити та вироби, нерудні будівельні матеріали, вироби з плавленого базальту, будівельні металоконструкції, продовольчі товари від переробки м’ясної та плодоовочевої сільгоспсировини, хлібобулочні та кондитерські вироби.


На товарному ринку як України, так і за її межами підприємства району виділяються достатньо стійкими позиціями особливо з виробництва щебеневої, лісопродукції, мостових конструкцій і виробів з бурштину.


Флагманами розвитку добувної галузі є ТОВ ККНК «Технобуд» з щомісячними обсягами виробництва 12-16 млн. грн. і ТОВ «Вирівський кар’єр» - сучасний завод, побудований за новітніми технологіями виробництва, потужністю 2 млн. тонн щебеню в рік, аналогу якого практично немає в Україні, введений в дію у 2008 році.


Деревообробна філія ДП «Клесівське лісове господарство» є однією з провідних підприємств, що спеціалізується на виробництві столярного клеєного щита, а ТОВ «Завод металевих виробів» - з виробництва металевих конструкцій.


Наявність унікальних корисних копалин робить Сарненщину інвестиційно-привабливою. Загальний обсяг іноземних інвестицій, залучених у господарський комплекс району, становить 13,029 млн. дол. США. Важливим фактором інвестиційної привабливості краю є наявність трудових ресурсів, які можуть бути задіяні для реалізації інвестиційних проектів.


Район підтримує зовнішньоекономічні зв’язки майже з 40 країнами світу. Одним із пріоритетних напрямків зовнішньоекономічної діяльності є розвиток торговельно-економічних відносин з країнами Європи.




Мале підприємництво


Важливою складовою економіки району є мале підприємництво. Питома вага якого у загальній кількості підприємств становить 64,5 %.


За основними видами економічної діяльності найбільше малих підприємств працює в промисловості (26,5 %), торгівлі (33,4 %), сільському й лісовому господарстві (13,8 %), будівництві (8,3 %), готельно-ресторанному бізнесі (9 %).


Суб’єкти малого підприємництва одні із перших у районі розпочали використовувати сучасні технології з освоєння та комплексного використання природних сировинних ресурсів, впроваджувати енергозберігаючі технології, займатися інноваційними розробками.


Чисельність суб’єктів підприємництва – фізичних осіб зросла за останні 15 років майже втричі і становить 3097 осіб.




Транспорт і торгівля


Значний внесок у розвиток соціально-економічного розвитку району робить і торговельна галузь.


Торгова мережа представлена 460 закладами роздрібної торгівлі. Стабільно працюють, постійно розширюють асортимент продукції та підвищують якість надання послуг такі заклади, як «Ната», «Наш дім», «Оксамит», супермаркети «Вопак» і «Сам-Маркет».


У сфері ресторанного господарства працює 94 заклади. Користуються великою популярністю в жителів і гостей міста кафе «Журавлина» та «Хуторок», ресторан «Сарни», готельно-ресторанний комплекс «ДАЛОС» завдяки високій культурі обслуговування клієнтів, широкому асортименту якісних страв і сучасному інтер’єру приміщень.


Розширюється мережа підприємств сфери побуту, нині їх є 104. У їх загальному обсязі максимальна кількість припадає на послуги перукарень, індивідуальне пошиття одягу та ремонт взуття, радіотелевізійної апаратури, побутових машин і приладів, фотопослуги.


Наявність залізничної станції, автомагістралі обласного та державного значення піднесли місто в число привабливих ділових партнерів у державі та за кордоном.


Для забезпечення транспортного обслуговування населення в районі функціонують 17 приміських і 13 міжміських внутрішньо-обласних автобусних маршрутів. Всі, навіть у найвіддаленіші населені пункти Сарненщини, мають регулярне автобусне сполучення з райцентром. Крім того з автостанції м. Сарни курсують міжобласні автобусні рейси: Сарни-Київ, Сарни-Луцьк. Найбільш завантаженою є ділянка автодороги Сарни-Рівне, якою щоденно виконують 20 оборотних рейсів лише маршрутами Сарненського району. У червні 2009 року створено громадську організацію «Спілка перевізників Сарненщини».




Соціальний захист


Соціальний захист населення в районі спрямовується на забезпечення реалізації основних напрямів соціальної політики держави, на зниження рівня бідності та посилення соціальної захищеності жителів району, створення належних умов прийому громадян, поліпшення обслуговування інвалідів, пенсіонерів, ветеранів війни і праці, інших пільгових категорій населення.


Основні функції по здійсненню соціальної політики у сфері соціального захисту населення в районі здійснює управління праці та соціального захисту населення райдержадміністрації, яке обслуговує 90442 чол., постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС: І категорії 1482 чол., в т.ч. 42 ліквідатори; ІІ категорії 214 чол., в т.ч. 196 ліквідаторів; ІІІ категорії 42438 чол. в т. ч. 70 ліквідаторів; ІV категорії 18207 чол.; потерпілих дітей 28100, із них - 164 інвалідів; сімей померлих внаслідок аварії на ЧАЕС – 449; сімей, які отримують субсидії - 1207, в т.ч. на тверде паливо та скраплений газ 480; отримувачів допомог – 19807; 25631 пенсіонерів в т. ч.: 3863 ветеранів війни, 9652 дітей війни; 50 реабілітованих внаслідок політичних репресій; 5643 інваліди; 16795 ветеранів праці.


На даний час в управлінні створені сприятливі умови для надання допомоги всім соціально незахищеним верствам населення. Впроваджена єдина технологія прийому громадян в рамках реалізації Проекту «Удосконалення системи соціальної допомоги». Створений сектор прийому громадян і серверна кімната обладнана кондиціонерами повітря. Прийом громадян здійснюється щоденно без обідньої перерви. Проводиться попередній запис на прийом як по телефону так і в управлінні праці інформатором-координатором. Налагоджено роботу щодо спрощення механізму оформлення житлової субсидії для населення. В управлінні праці та у всіх сільських та селищних радах розміщена інформація стосовно призначення всіх видів допомог на стендах. В управлінні праці на стендах розміщенні зразки заповнення заяв і декларацій. Для забезпечення державної соціальної підтримки багатодітних сімей в частині надання пільг взято на облік ЄДАРП 3304 багатодітних сімей та дітей з багатодітних родин 11797.


В смт. Степань функціонує стаціонарне відділення для постійного або тимчасового проживання громадян похилого віку, розраховане на 30 ліжко-місць. З метою створення належних умов проживання у відділенні впроваджена ціла низка послуг, індивідуальний підхід до кожного із проживаючих, а також планується обладнати тренажерний зал та придбання медичного обладнання і апаратури для реабілітації інвалідів.


Над вирішенням цих питань повсякденних завдань спрямовують свою діяльність 57 працівників управління ( в 1944 році їх було 8, 2004 році – 56, 2008 році - 57).


Щоденна праця працівників управління дає прихисток та надію тим, хто потрапив у важкі життєві обставини, допомагає людям повірити у власні сили, відкриває шлях до підвищення рівня життя та зростання їхнього добробуту, що є запорукою утвердження в Україні високих стандартів життя.





Молодіжна політика і спорт


П’яту частину населення району становить молодь до 35 років ( це 21252 юнаків і дівчат). У районі майже 12,5 тис. дітей до 18 років виховуються у 3114 багатодітних сім’ях.


Реалізацію державної політики стосовно сім’ї, дітей і молоді та розвитку фізкультурно-масової роботи здійснюють відповідні відділи та служби районної державної адміністрації та місцевих рад: відділ у справах сім’ї, молоді та спорту, служба у справах дітей, районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, спеціалісти по соціальній роботі із сім’ями, дітьми, молоддю та спорту рад району. Саме вони опікуються соціально-правовим захистом сімей, дітей і молоді, організацією змістовного дозвілля, розвитком фізичної культури та спорту, створенням умов для всебічного розвитку та соціальної адаптації дітей, молоді, популяризацією здорового способу життя та запобіганням негативним проявам у дитячому та молодіжному середовищах, проведенням профілактичних заходів, сприяють соціальному становленню та розвитку сім’ї, дітей і молоді.


З метою забезпечення розвитку та популяризації фізкультурно-оздоровчого руху, масового спорту в районі функціонують 16 спортивних клубів, три федерації, дві дитячо-юнацькі спортивні школи.


Високі досягнення спортсменів Сарненщини створюють позитивний імідж району. Так, баскетбольний клуб «Будсервіс» (м. Сарни) є чемпіоном і срібним призером чемпіонату України серед команд І ліги. Футбольний клуб «Маяк» (м. Сарни) з 30-річною історією є неодноразовим чемпіоном, призером і володарем кубка Рівненської області. Вихованець фізкультурно-спортивного клубу інвалідів «Повір у себе» (м. Сарни) є майстром спорту міжнародного класу з пауерліфтингу серед спортсменів з вадами зору, рекордсменом світу з жиму лежачи. На змаганнях різного рівня Сарненщину представляють 10 майстрів спорту та 25 кандидатів у майстри спорту.


З року в рік зміцнюється, покращується матеріальна спортивна база. У районі завершується реконструкція стадіону «Мрія» ФСТ «Колос», розпочали будівництво сучасного стаціонарного спортивного комплексу, відкрили сучасну гімнастично-ігрову залу в економіко-правовому ліцеї «Лідер» міста Сарни. У 2010 році за сучасними стандартами облаштували відповідними спорудами спортивні майданчики в шести загальноосвітніх навчальних закладах району.


Здорові діти, молодь – щасливе та процвітаюче майбутнє держави.


Ця аксіома є головним месиджем для влади й громади Сарненщини.


На території району протікає 26 малих річок, річки Горинь і Случ, безліч струмків, штучні водойми – 16, одне водосховище, озера – 34.

Ліси займають більшу частину території району, які обслуговують 3 лісгоспи та заповідник. У регіоні розвідані значні запаси гранітів, бурштину, торфу, мінеральних вод. Із 20 розвіданих родовищ експлуатується – 15.

Провідне місце в економіці району займають промислове виробництво і сільське господарство.

Населення району складає – 100,7 тис. осіб, в тому числі сільське - 63,3 тис. осіб.

У складі району - місто, 64 села і 2 селища міського типу, які об’єднуються 1 міською, 2 селищними і 19 сільськими радами. Найбільші населені пункти: м.Сарни, селища Клесів та Степань.

Райцентр – м. Сарни розташований на перехресті автомагістралей Київ – Варшава та Рівне – Мінськ, а також залізничних магістралей Київ-Ковель-Яготин і Рівне – Лунінець. Найбільші залізничні станції – Сарни та Клесів. На станції Сарни розміщені відділення Рівненської митниці та енергетичної митниці України.

Провідне місце в економіці району займають промислове виробництво і сільське господарство.

В районі діє 16 промислових підприємств: Катеринівська виправна колонія № 46, ВАТ «СЗМТК», ТОВ «Завод металевих виробів», ВАТ «Хлібозавод», ТОВ «М’ясопром», ЗВП «Таврида», Клесівське кар’єроуправління, ТОВ «Вирівський кар’єр», ТОВ «Селищанський гранкар’єр», ТОВ «клесівський КНК «Технобуд», ЗАТ «Соснівський гранкар’єр», ТОВ «Вирівський гранітний кар’єр», ДП «Клесівське лісове господарство», Клесівська деревообробна філія, ВАТ «Україна», ТОВ «НДБ «Експорт».

Основні галузі промисловості: харчова та переробна, виробництво будівельних матеріалів, деревообробна, машинобудівна та металообробна.

Основна продукція промисловості: продовольчі товари від переробки м’ясної та плодоовечової сільгоспсировини, хлібобулочні та кондитерські вироби, пиломатеріли, меблеві щити, столярні вироби, бетонні та залізобетонні будівельні конструкції і вироби, нерудні будівельні матеріали, мостові технологічні металоконструкції, обладнання для щебзаводів, сільськогосподарське обладнання.

В районі зареєстровано 52 сільськогосподарських агроформуваня, з них 19 сільськогосподарських приватних підприємств, 27 фермерських господарств, 1 товариство з обмеженою відповідальністю, 2 сільськогосподарських виробничих кооперативи, 1 мале підприємство, 1 підприємство об’єднання громадян та 1 дочірнє підприємство.

2009 рік був складним для підприємств будівельної галузі. Обсяг підрядних робіт, виконаний підприємствами району зменшився в порівнянні з 2008 роком на 42,5 відсотка. У фактичних цінах робіт виконано на суму 18,8 млн.грн, що становить 2,1 відсоток загального їх обсягу в області. Частка ремонтних робіт у загальному обсязі будівельних робіт по району становила 76,3 відсотка.

Торгова мережа по району представлена 400 підприємствами роздрібної торгівлі. У сфері ресторанного господарства в районі працює 98 підприємство.

У 2009 році в районі відкрилося 38 об’єктів торгівлі, 11 об’єктів побутового обслуговування населення.

За дев’ять місяців 2009 року роздрібний товарообіг становить 182,8 млн. грн., або 86,4 відсотки в порівнянні до минулого року. У середньому за місяць роздрібний товарооборот у розрахунку на одну особу за дев’ять місяців поточного року становить 201.0 грн.

У сфері побутового обслуговування населення функціонують 104 об’єкти, з яких 25 розташовані у сільській місцевості.

Фінансові структури в районі представлені відділеннями: РФ КБ «Приватбанк», ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», ВАТ КБ «Надра», Львівська філія АБ «Експрес-Банк», філія «Відділення Промінвестбанк в м.Рівне», АБК «Правекс-Банк», ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», КБ «Захід інкомбанк, ВАТ «Укрексімбанк», філія ВАТ «Укргазбанк», Ощадбанк України.

На території району діють 54 загальноосвітні школи, з них:

Сарненська гімназія - 1;

Сарненська ЗОШ ІІ ступеня – економіко-правовий ліцей «Лідер» - 1;

Клесівська ЗОШ І-ІІ ступеня – ліцей – 1;

Сарненський навчально-виховний комплекс «Школа-колегіум» -1;

Сарненська спеціалізована школа розвитку І ступеня № 5 з поглибленим вивченням іноземної мови – 1;

ЗОШ І-ІІІ ступенів - 20;

ЗОШ І-ІІ ступенів – 23;

ЗОШ І ступенів – 6;

НВК «Школа І ступеня – Дошкільний навчальний заклад» с.Стрільськ – 1;

Вечірня школа -1;

Будинки дітей і молоді - 2;

ДЮСШ – 1;

МНВК – 1.

Всього педагогічних працівників району – 1623.Також в районі є 3 навчальні заклади ІІ рівня акредитації: Сарненський педагогічний коледж Рівненського гуманітарного університету, сільськогосподарський ліцей та Сарненське вище професійне училище №22. В районі функціонує науково-дослідна станція УААН з обласним радіоекологічним центром.

В районі діє 4 дільничних лікарень, 11 – амбулаторно-поліклінічних закладів, 49 ФАПів. Забезпечення лікарняними ліжками на стаціонарі – 559, на денному стаціонарі – 180 ліжок. З 1983 року став працювати обласний психоневрологічний диспансер на 500 ліжок. Вузлова лікарня на 80 ліжок обслуговує працівників Львівської залізниці вже понад 100 років.

В районі функціонує 99 культосвітніх установи, з них 53 клубних, 43 бібліотечних та 3 дитячі музичні школи в м. Сарни, смт. Клесів, смт. Степань. Основну діяльність в культосвітніх закладах району забезпечують 276 працівників, з них клубних 93, бібліотечних 120, 55 вчителів в школах естетичного виховання. За фаховим рівнем вищу базову освіту мають 89 спеціалістів, незакінчену повну вищу 167.

30 колективів художньої самодіяльності мають звання «народний аматорський» «зразковий аматорський», серед яких: зразковий аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Криниченька» с. Велике Вербче, зразковий аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Мазурки» с. Корост, зразковий аматорський хореографічний колектив «Журавка» міського будинку культури «Залізничник» м. Сарни, народний аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Троян» с. Люхча, народні аматорські вокальні ансамблі «Намисто» районного будинку культури, «Мереживо» міського будинку культури «Залізничник», «Елегія» Сарненської дитячої музичної школи, які неодноразово виборювали призові місця на Міжнародних, Всеукраїнських фестивалях-конкурсах.

У м. Сарни з 1974 року працює Сарненський історико-етнографічний музей, який нині нараховує більше 7 449 експонатів основного фонду та 7 259 науково-допоміжного, зібраних працівниками музею в дослідницьких експедиціях. На території музею розміщений єдиний в області архітектурно-етнографічний майданчик просто неба.

Спортивні об’єкти району –

1 – стадіон з трибунами на 1500 місць,

149 – спортивних майданчиків, з них 102 у сільській місцевості;

43 – гімнастичних містечок, з них 30 у сільській місцевості;

30 – футбольних полів, з них 22 у сільській місцевості;

12 – стрілецьких тирів, з них 8 у сільській місцевості;

31 – спортивних залів не менше 162 кв.м, з них 17 у сільській місцевості;

26 – приміщень для фізкультурно-оздоровчих занять, з них 12 у сільській місцевості.



Місцеві громади району


Сарненська міська рада

м. Сарни


Клесівська селищна рада

cмт. Клесів

с. Клесів

с. Пугач


Степанська селищна рада

смт. Степань

с. Грушівка

с. Двірець

с. Калинівка

с. Мельниця

с. Труди


Великовербченська сільська рада

с. Велике Вербче

с. Бутейки

с. Вирка


Вирівська сільська рада

с. Вири

с. Олексіїївка

с. Федорівна


Кам’яно – Случанська сільська рада

с. Кам’яне – Случанське


Карасинська сільська рада

с. Карасин


Карпилівська сільська рада

с. Карпилівка

с. Рудня – Карпилівська

с-т. Страшеве


Коростська сільська рада

с. Корост

с. Мале Вербче

с. Одринки


Кричильска сільська рада

с. Кричильськ

с. Угли

с. Поляна


Кузьміська сільська рада

с. Кузьмівка

с. Волоша

с. Яблунька


Любиковицька сільська рада

с. Любиковичі

с. Білятичі

с. Мар’янівка


Люхчанська сільська рада

с. Люхча

с. Глушиця

с. Обірки

с. Дубки


Немовицька сільська рада

с. Немовичі

с. Гута – Перейма

с. Катеринівка

с-т. Немовичі


Ремчицька сільська рада

с. Ремчиці

с. Тріскині

с. Яринівка


Костянтинівська сільська рада

с. Костянтинівка

с. Орлівка

с. Іванівна


Селищенська сільська рада

с. Селище

с. Чабель

с. Ясногірка


Стрільська сільська рада

с. Стрільськ

с. Маслопуща


Тиннеська сільська рада

с. Тинне


Зносицька сільська рада

с. Зносичі


Тутовицька сільська рада

с. Тутовичі

с. Висове

с. Довге

с. Цепцевичі

с. Чемерне


Чудельська сільська рада

с. Чудель

с. Дубняки

с. Зарів’я


1 - міська рада

2 – селищні ради

20 – сільських рад (у тому числі 57 сіл)



Символіка району




Символіка Сарненського району


Затверджено розпорядженням

голови райдержадміністрації

№140 від 02 квітня 2003 року.


Герб Сарненського району


Основу Герба складає щит зеленого кольору, верхня частина якого прямокутна, а нижня заокруглена півколом. В центрі щита розміщенемалинове вістря, яке ділить щит на три частини. Верхня основа вістря дорівнює ширині щита. У верхній частині вістря знаходиться лапчастийбілий (срібний) хрест, а в центрі зображена золотиста сарна у стрибку. Щит обрамлює жовто-золотий орнамент. Увінчує герб корона здубового і вільхового листя.






Елементи Герба символізують:


Малинове поле зі срібним лапчастим хрестом - давній символ Великої історичної Волинської землі, до якої споконвічно належала територія Сарненського району. Хрест, широковживаний у геральдиці, є символом життя, належністю до християнського світу.


Малинова барва - означає хоробрість, мужність,


Зелене поле - символізує поліську землю.


Сарна у стрибку - символізує назву району і його прагнення до розвитку.


Жовтий з елементами золотого орнаменту, який обрамлює Великий Герб, стилізує традиційну старовину геральдичну в'язь давньої Волині.

Корона, яка вінчає Великий Герб з листя дуба І вільхи символізує належність до районного герба.


Прапор Сарненського району



Прапор Сарненського району являє собою зелено-жовте полотнище із співвідношенням сторін 1:1,5.

Прапор має три горизонтальні смуги, дві зелені по краях і жовту по середині. Співвідношення горизонтальних смуг 1:3:1. По центру жовтоїсмуги розташований головний елемент герба - малинове вістря із зображеною сарною у стрибку і лапчастим хрестом.






Гімн Сарненщини


Слова: Валентини Петренко

Музика: Віктора Торчика


1. Ми горді, краю Сарненський тобою,

Твій нездоланний дух не змінить час,

Навіки ти лишилась молодою,

Свята земля, що народила нас.

Повсюди: від Случі І до Горині -

Зелені луки, вікові ліси.

Куточок мальовничий України

У сяйві невмирущої краси.


Приспів.


Слався, наша Сарненщина рідна,

Слався, неповторна сторона

У державі вільній ти розквітла,

Мов поліська квітка чарівна.



2. Невпинно нас від роду і до роду

Шляхи тернисті в майбуття вели,

У боротьбі одвічній за свободу

Свою ми незалежність здобули.

Колосся шум , і гуркіт залізниці,

І стук сердець, і храмів передзвін

Хай Сарненська земля навік святиться,

Народ невтомний, України син.


Приспів.


3. Талановиті люди - гордість краю,

Майстри, що мають руки золоті.

Зорею день прийдешній зацвітає,

Буяють всюди сили молоді.

Земля батьківська щедра І багата,

Піснями стоголосими дзвенить,

Красу нетлінну збереже нащадкам

І волі кожну найдорожчу мить.


























PAGE \* MERGEFORMAT 31
















Сарненщина. Від князів до паровозів




2011




авчин О.М.









Сторінка з

Будь ласка, увійдіть (або зареєстуйтесь) щоб залишити коментар